Визначні постаті Стрийщини

Довжина маршруту (до кінцевої точки): 2 км.
Складність: початковий
Тривалість: 2 години
Формат: краєзнавчий, сімейний
Стан дороги: гори, кам’яна, тверде, дорога, бездоріжжя
Спосіб пересування: автомобілем, велосипедом, пішки, автобусом
Трек маршруту: 
Сайт: http://www.stryi-tur.info/marshruti/poznavalnij/viznachni-postati-strijshhini/
Маршрут:
 м-н Незалежності – вул. О. Бобикевича: Краєзнавчий музей – вул. Є. Олесницького: дім О.Бобикевича – вул. Народна: Народний дім – вул. Валова: музей Остапа та Нестора Нижанківських (музична школа), музей Ольги Бачинської – вул. Т. Шевченка: музей П.Обаля.

 

Нашу подорож місцями, пов’язаними з видатними діячами суспільно-політичного та культурно-мистецького життя краю, розпочинаємо із центральної площі міста – майдану Незалежності. Посеред майдану встановлено єдиний в Україні пам’ятник: на високих круглих постаментах височать у повен ріст бронзові постаті трьох найвидатніших українців-просвітителів нації: Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Вони встановлені у своєрідних нішах, утворених кам’яними арками, над ними купол і вічевий дзвін, що символізує силу слова, яке будило народ від вікової сплячки, піднімало на боротьбу, спонукало до неї. Тому й носить монумент назву “Будителі”. Цей пам’ятник символізує єдність та нероздільність Західної і Східної України. Безпосередньо з нашим містом пов’язана доля лише одного з будителів – Івана Франка. Він не раз бував у Стрию, добре був знайомий з Євгеном Олесницьким, що став одним із прототипів головного героя повісті “Перехресні стежки” – Євгенія Рафаловича, виступав на відкритті Народного дому, згодом читав тут свою безсмертну поему “Мойсей”. І.Франко згадує Стрий в окремих творах, зокрема в поемі “Вандрівна русина з бідою”. Проте в письменника були й неприємні спогади, пов’язані з нашим містом. У ніч з 12 на 13 червня 1880 року він перебував у Стрийській тюрмі під час етапування з Коломиї до Дрогобича, тут він написав поезію “Ти знов оживаєш, надіє”. У 1926 році біля “Руської бурси” стрияни посадили дуб на пам’ять про 70-річчя з дня народження Івана Франка. Цей дуб росте і досі.

Меморіально-скульптурний комплекс “Будителі” був урочисто відкритий 24 серпня 1995 року, його автори Василь і Володимир Одрехівські.

Навпроти пам’ятника встановлений стенд “Наші земляки”, на ньому вміщені портрети відомих діячів Стрийщини – Остапа і Нестора Нижанківських, Євгена Олесницького, Олекси Бобикевича, Іванни Біберович, Філарета Колесси. Саме місцями, пов’язаними з їх іменами, і прокладено наш маршрут (окрім Іванни Біберович). І.Біберович – відома українська галицька актриса, родом із Фалиша. Театральне ім’я – Ляновська. Працювала на сценах Галичини з 1886 року, грала героїчні та ліричні ролі. З 14-ти літнього віку виступала у складі українського галицького театру Т.Романовича. Створила чудові жіночі образи в п’єсах І. Карпенка-Карого, М. Старицького, Т. Шевченка. Дружина Івана Біберовича, актора, режисера, театрального діяча.

З площі Незалежності вулицею О. Бобикевича прямуємо до музею “Верховина”. Він побудований у 1889 році, з 1891 до 1908 належав Євгену Олесницькому – відомому громадсько-політичному і культурно-освітньому діячу, адвокату і парламентарю.

Євген Олесницький – народився в сім’ї священика на Тернопільщині 5 березня 1860 року. З 1892 по 1908 рік займався подвижницькою роботою у Стрию спільно з однодумцями: О. Нижанківським та О. Бобикевичем. Він заклав підвалини багатьох громадсько-економічних організацій Стрийщини: відродив діяльність “Підгірської ради”, був ініціатором створення Стрийської філії “Просвіти”, допоміг українській громаді (завдяки своєму адвокатському мистецтву) оволодіти кредитним товариством “Каса Задаткова”, в якому до того панували поляки, заснував товариство “Крайовий Союз господарсько-молочарський”, очолював товариство “Сільський господар”.

Є. Олесницький був одним з ініціаторів організації величної будови у Стрию – Народного дому. Громада обрала його послом до Галицького Сейму, а пізніше до австрійського парламенту. Його посольська діяльність тривала до кінця життя і була пройнята патріотизмом. З високих трибун він захищав українців, у тогочасній Галичині не було рівного йому промовця. Він був однією з найяскравіших постатей політичного і культурного життя Західної України.

Помер Олесницький у Відні 26 жовтня 1917 року, але заповів поховати себе у Стрию біля єдиної дочки, яка померла чотирнадцятирічною дівчинкою. Ховав Олесницького митрополит Андрій Шептицький. На похорон зібралися тисячі людей (і не тільки стриян), щоб провести в останню путь видатного діяча Галичини. Уряд, побоюючись, щоб похорон Є. Олесницького не перетворився на масову демонстрацію, оточив процесію багаточисленними нарядами поліції. На околиці міста стояли війська, які в будь-яку мить були готові кинутися розганяти “заколотників”.

По вул. Є. Олесницького, навпроти музею “Верховина”, притулився непомітний приземкуватий дерев’яний будинок, що залишив глибокий слід в історії міста.

Ветхій споруді уже давно перевалило за 100 років, але вона, стараннями стриян, ще добре “тримається”. Стіни пам’ятають багатьох видатних людей нашого краю.

Останній рік у ньому провів й один з будителів Стрийщини, громадський і політичний діяч, сотрудник Благовіщенської церкви, отець Олекса Бобикевич. Про нього і йтиме мова.

Народився О.Бобикевич у селі Малих Дідушичах 20 березня 1965 року. Майже все своє життя він провів у Стрию та його околицях. В усій Галичині та й у Наддніпрянській Україні його добре знали як обдарованого майстра художнього слова і непохитного борця за національну незалежність. З гідним подиву ентузіазмом працював О. Бобикевич над розвитком освіти і культури своїх краян. Він брав активну участь в організації роботи “Стрийського Бояна”, “Міщанської бесіди”, в будівництві Народного дому в Стрию тощо. У спогадах його дружина, сестра композитора Остапа Нижанківського, Осипа Бобикевич згадувала, що коли він ішов працювати в котрийсь із культурно-освітніх закладів Стрия, любив повторювати: “Звідтам мене не викликай, хоч би приїхав папа з Риму або Францішек Юзеф з Відня” (так іронічно називав австрійського цісаря Франца Йосифа).

За фахом був греко-католицьким священиком. У 1888 році закінчив Львівську духовну семінарію. Літературну творчість розпочав 1884 року. З молодих років захопився творчістю Маркіяна Шашкевича і Тараса Шевченка, а з живих своїх сучасників – Івана Франка; зблизився з ним і через усе життя проніс почуття глибокої пошани до нього. Окрім душпастирської праці, О. Бобикевич викладав у Стрийській гімназії українську та німецьку мови.

Олекса Бобикевич – автор віршів, оповідань, публіцистичних статей, що друкувалися у газетах “Діло”, “Батьківщина” та журналі “Зоря”. Відомими творами є оповідання “По матурі”, “Іван Туз”, “Небесна комедія” та інші. Композитор О. Нижанківський поклав на музику вірші О.Бобикевича “У гаю” та “Верніться, сни мої прекрасні”, що стали відтак популярними романсами.

Надто мало прожив О.Бобикевич – усього 37 років.

Природа щедро обдарувала його талантом організатора, письменника, оратора, душпастиря, подвижника. Багато зробив Олекса Бобикевич для українського люду, але ще більше міг би зробити, якби невблаганна хвороба передчасно не звела його в могилу.

Неповний рік прожив він і в своїй власній хаті, яку родина купила у центрі міста на вул. Трибунальській (тепер вул. Є. Олесницького). Хвороба почалася з головних болів, які щораз посилювалися. Поступово почав втрачати зір, а незабаром цілком перестав бачити.

Стрияни з тривогою і співчуттям сприйняли цю трагедію. Перед смертю Олекса Бобикевич отримав парохію в Конюхах (тепер с. Конюхів), хоч працювати вже як священик не міг. Навіть лікарі з Відня не змогли зарадити. Причиною недуги була мозкова пухлина. Невблаганна хвороба звела його передчасно в могилу 8 грудня 1902 року. У некролозі на передчасну смерть Іван Франко наголошував, що “Олекса Бобикевич звісний у цілому повіті невтомний робітник на полі освіти та організації, особливо серед стрийського міщанства, при тім талановитий письменник і поет”.

Похований О. Бобикевич на Стрийському кладовищі, а біля нього через 15 літ спочив і його вірний друг та товариш Євген Олесницький.

А хата О. Бобикевича була у свій час осередком культурного життя міста. Тут гостювали відомі українці: Митрополит Андрій Шептицький, співачка Соломія Крушельницька, Іван Франко, президент ЗУНР Євген Петрушевич, композитори О. Нижанківський, Ф. Колесса, А. Вахнянин, провідні актори українських галицьких театрів та багато інших визначних особистостей. Місцеві інтелектуали бували тут майже щоднини, а в період ЗУНРу в ньому жив комендант гарнізону УГА в Стрию полковник Г. Коссак. Після смерті у 1902 р. отця Бобикевича його дружина прожила тут аж до 1953 року, вона написала спогади, що донині мають велику цінність для дослідників історії.

Крім будинку, що у наш час став меморіальною пам’яткою українського письменника, Олекса Бобикевич залишив нам велику творчу спадщину – вірші, оповідання, п’єсу “Настоящі”, публіцистичні нариси.

За роки незалежності вийшли два різні видання його творів.

Наша наступна зупинка – вулиця Народна, Народний дім.  Будинок Народного дому протягом перших сорока років свого існування відіграв величезну роль в культурному та мистецькому житті українського населення Стрийщини.

Ідея його спорудження виникла в кінці ХІХ століття, у 1898 році – в період, коли українці знаходилися під національним, соціальним та економічним гнітом Австро-Угорської імперії та пануючої тоді в Галичині польської верхівки. Народний дім мав стати справжнім культурним центром українців. А зародилася ідея в гурті прогресивних діячів пробудження Стрийщини на чолі з видатними громадськими сподвижниками – доктором Євгеном Олесницьким, письменником Олексою Бобикевичем та композитором Остапом Нижанківським.

Організаційний комітет очолив Євген Олесницький. Але справа була не легка. Перш за все потрібен був дозвіл властей, які ставилися до цього не дуже прихильно. Потім був вибір земельної ділянки та пошук коштів.

Питання придбання земельної ділянки взяв на себе доктор Є. Олесницький. А закуплено площу під Народний дім на кошти професора С. Дубравського.

Залишилося вирішити ще одне, але, напевне, найважливіше і найскладніше питання – кошти. Тут на всіляких сходинах, зборах та вічах спрацював неперевершений хист Є. Олесницького – оратора. Дуже допомогли справі церковні проповіді священика О. Бобикевича та добродійні концерти співочого товариства “Боян” під керівництвом братів Нижанківських. До агітації за матеріальну підтримку благочинного починання підключилися представники української інтелігенції.

Завдяки їхнім старанням почали надходити перші пожертвування. На згадку про всіх, хто брав участь у цій благородній справі, організаційний комітет по будівництву випустив так звані “цеглини”-подяки чи благодійні квитки-листівки, куди в спеціально відведену графу заносилося прізвище жертводавця та вказувалась офірувана ним сума.

Крім грошових пожертвувань, міщани та жителі навколишніх сіл зобов’язались безкоштовно перевозити підводами будівельні матеріали на майданчик. З Голобутова доставляли цеглу, з гірських околиць – щебінь та каміння. Почалось будівництво в міру накопичення коштів.

Керівництво проектно-кошторисної частини очолив професор Львівського політехнічного інституту Іван Левинський, саме за його проектом у стилі еклектичного історизму і створена будівля. Для оздоблювальних робіт концертного залу було запрошено здібних митців того часу. Врешті, в кінці 1900 року будівництво Народного дому було завершено. 1 січня 1901 року відбулося його святкове відкриття.

На торжество прибуло чимало людей з навколишніх сіл та міст. Спершу будинок посвятили. З промовою до присутніх звернувся Євген Олесницький, він відзначив: “Сповнилося гаряче бажання, сповнився міф, надійшла довгождана хвиля, в котрій Стрийська Русь з гордістю може сказати словами поета: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. Від гостей на відкритті Народного дому виступили І. Франко і В. Шухевич.

А увечері в найбільшому і найгарнішому залі Народного дому відбувся концерт під керівництвом Остапа Нижанківського. На торжестві виступив хор “Стрийський Боян”, що виконав кантату стрийського поета Олекси Бобикевича. Був присутнім на цьому концерті і Ф. Колесса. Став окрасою і виступ українського співака всесвітньої слави О. Мишуги. Присутні мали змогу вперше оглянути головну мистецьку завісу сцени. Панорама була справді грандіозною. Полотно завіси, облямоване українським (національним) орнаментом, представляло загальний вид Стрия з боку річки, на березі якої зліва зображена алеготична постать античної богині мистецтв, а в центрі і справа художник розмістив групу селян в класичних національних строях Бойківщини, Гуцульщини, Буковини, що прислухаються до гри сивоголового дідуся-лірника. Вікно сцени увінчував золотий лев в короні на голубому тлі. Цей твір до наших днів не зберігся, його разом з частиною бібліотеки Народного дому в 1940 році було спалено.

З січня 1901 року в Народному домі завирувало культурно-мистецьке життя.

Тут протягом років чарували слухачів своїм співом Модест Менцінський, Олександр Мишуга, Орест Руснак, Зіновій Дольницький – ведучі оперні співаки європейського класу.

На фасаді Народного дому встановлено погруддя 5-ти визначних діячів української культури і суспільно-політичного руху, це: М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Котляревський, Т. Шевченко, М. Лисенко. Вважається, що автором барельєфів був відомий львівський скульптор Кузнєвич.

І ось ми на вулиці Валовій – біля Стрийської музичної школи ім. О. Нижанківського.

1 лютого 1986 року при Стрийській музичній школі відкрито кімнату-музей Остапа та Нестора Нижанківських. Ця подія була присвячена славному ювілею – 600-річчю міста. На відкриття прибули поважні гості – професорсько-викладацький склад Львівського вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка – Микола Колесса, Дарія Колесса-Залеська, Марія Білинська.

У першій кімнаті музею розміщені ноти, фотографії, періодична преса, що розповідає про ту суспільно-історичну епоху, в якій жив, працював і творив Остап Нижанківський.

У другій кімнаті містяться матеріали про Нестора Нижанківського та митців, з якими він був у дружніх взаєминах і які зробили помітний вплив на його формування як піаніста-виконавця, композитора, громадського діяча.

Остап Нижанківський народився 24 січня 1863 року у селі Малі Дідушичі Стрийського району, де його батько Йосип був греко-католицьким священиком. “Появу Остапа Нижанківського на творчому горизонті Західної України, – пише відома дослідниця Марія Загайкевич у книзі “Музичне життя Західної України другої половини ХІХ століття”, – можна порівняти з польотом метеора, що розсіяв навколо себе яскраве світло неабиякої обдарованості і творчого ентузіазму, яким запалив численних любителів рідного мистецтва.

Природа щедро обдарувала Остапа Нижанківського, наділила його невсипучою енергією і неабияким організаторським хистом. До якої б справи він не прикладав свої вмілі руки – усе виходило в нього на диво вдало”.

Початкову освіту здобув Остап Нижанківський у Великих Дідушичах, потім навчався у Дрогобицькій гімназії. Вже з перших класів серйозно займався музикою, самостійно оволодів грою на флейті, знайомився з історією і теорією музичного мистецтва, вивчав твори видатних композиторів. Важкі умови життя у поневоленій іноземцями Галичині та сутичка з учителем Гошовським (який дозволив собі перед цілим класом насміхатися над творчістю такого велета української поезії і малярства, як Тарас Шевченко, чого не стерпів Остап Нижанківський) змусили майбутнього композитора на три роки піти в австрійську армію. Але й там він не покидав улюбленого заняття музикою. Після військової служби цілий рік жив у Стрию, заробляючи писарюванням та готуючись до екзаменів.

Уже тоді О.Нижанківський виділявся диригентським талантом. Ф.Колесса згадував, що керований ним хор виконував у той час дуже складні твори М. Лисенка: “Нижанківський сам захоплювався творами Лисенка, його музикою до “Кобзаря” і гармонізаціями народних пісень, а ми всі переймалися його думкою. Коли Остап Нижанківський взяв у руки батуту, цілий хор підпадав під його магічний вплив, отже, і не дивно, що такий диригент видобував з хору, що сам хотів, – а виглядав, як оживотворення музичної краси, як живе натхнення.

Найкращі хвилини естетичного задоволення, найсильніші враження музичних ефектів, яких довелося мені зазнати у ранній молодості, завдячую Нижанківському”.

Хоча й не вдалося О.Нижанківському здобути систематичну музичну освіту, неабиякі здібності і послідовна наполеглива праця, вивчення народної творчості і взаємини з М. Лисенком та іншими митцями вивели його до числа найвидатніших західноукраїнських композиторів.

Довгі роки праці з хоровими колективами принесли О.Нижанківському заслужену славу найвизначнішого диригента Галичини, йому доручали диригувати великими зведеними хорами під час найвизначніших виступів. Зокрема, він керував хором на концерті у Празі, а також під час святкування 35-літнього ювілею музичної діяльності Миколи Лисенка, що проходило у Львові. Завдяки діяльності О.Нижанківського велику популярність здобув хор “Стрийський Боян”. На його концерти приїжджали композитори Станіслав Людкевич,

Ярослав Ярославенко, Денис Січинський та інші діячі української культури. Спадщина О. Нижанківського цінна й різноманітна. Він – автор багатьох хорових творів, зокрема на слова Юрія Федьковича, Б.Кирчіва, численних обробок народних пісень тощо. У 1907 році видав збірник “Українсько-руські народні пісні”. Працював композитор і в ділянці інструментальної музики. Про його коломийкове попурі для фортепіано “Вітрогони” тпло відгукнувся М.Лисенко.

Важко знайти в околицях Стрия село, у якому б не побував О. Нижанківський. Йому доводилось працювали у Завадові й Голобутові, Дулібах і Стрию. Без його участі у Стрию не відбувалася жодна важлива подія. Диригував він і під час відкриття Народного дому. Газети не шкодували слів, щоб віддати йому належне: “У нього пісня справді “то сміється, то плаче … за серце хватає і родить охоту до праці й боротьби”.

Невтомна громадсько-політична і музична діяльність О. Нижанківського була перервана трагічною смертю. 22 травня 1919 року в Стрию його розстріляли польські окупанти. Похований на міському кладовищі.

Нестор був “сином свого батька”, відомим композитором, громадським діячем. Працював у вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка у Львові, всі пам’ятають його веселою і доброю людиною. Матеріали свідчать, що крім педагогічної, концертної, композиторської діяльності, він багато уваги приділяв громадській роботі, зокрема, організації СУПРОМу (Спілки українських професійних музик). Метою цієї спілки було популяризувати твори українських композиторів.

Але смерть скосила його на порозі 48-го року життя. 13 листопада 1993 року його прах був перевезений з Лодзі і перехоронений на Стрийському кладовищі.

На вулиці Валовій стоїть ошатний, гарно декорований в сецесійному стилі будиночок, колись його власницею була Ольга Бачинська, відома громадська діячка Галичини, одна із найвидатніших українок І половини ХХ століття. Зараз у цьому будинку розмістився музей її імені.

Ольга Бачинська походила зі старовинного роду Тишинських. Це була свіщенича сім’я, яка дала Стрийщині багато знаменитих імен. Народилася Ольга 5 червня 1875 року в селі Сучава на Буковині в родині Антіна Тишинського, залізничного урядовця. Дід Ольги, отець Йосиф Тишинський (1809-1888 рр.) був парохом Завадова, села з багатими українськими традиціями, розвиненою початковою освітою.

Сім’я жила тихим життям. Однак часті зміни місць проживання, пов’язані зі щораз новим призначенням Антона Тишинського, сколихували спокійний плин цього життя. Лише вийшовши на пенсію, Антін Тишинський повернувся у рідні сторони, до Завадова, де про живав у домі племінника о. Остапа Нижанківського аж до смерті у 1908 році.

А мати з дочкою Ольгою повернула до Стрия дещо швидше, у 1898 році (коли дочка одержала місце праці у “Касі Задатковій”). Хоч юнацькі роки дітей Антона Тишинського проходили серед польського оточення, та батько старався виховати їх в українському дусі, прищепити таке близьке українській натурі почуття мистецької краси. Саме тому дочка Ольга все життя з любов’ю збирала взірці народного мистецтва. А брат Ярослав (1883-1930 рр.) обрав своїм фахом скульптуру і різьбу. Був відомим митцем у Мінську, Варшаві, прожив 47 років і помер у Польщі, де й похований. Ольга навчалася спочатку у Станіславові в початкові жіночій школі, а потім у Коломиї. Фахову освіту здобула у Львові в приватній торгівельній школі. Тут вона успішно опанувала загальний курс бухгалтерії. Практику проходила у Львівському товаристві “Дністер”. У пошуках праці за фахом, Ольга пов’язала свою долю зі Стриєм. 1 червня 1898 року дирекція “Каси Задаткової” в Стрию запропонувала їй посаду урядника. З того часу більше як пів-століття Ольга Тишинська жила і працювала в Стрию.

У ці роки вона брала участь у будівництві Народного дому, організації філії кооперативу “Труд”, Краєвого Господарського-Молочарського Союзу, торговельного товариства “Сокільський базар”. 6 лютого 1909 року вийшла заміж за відомого адвоката, секретаря Надзірної Ради “Маслосоюзу” Іларіона Бачинського. При цьому не припинила праці для громади. Ольгу Бачинську високо цінили стрийські кооператори, тому 1911 року обрали її в члени дирекції “Каси Задаткової”. З початку Першої світової війни Ольга Бачинська виїхала зі Стрия в австрійське місто Гмінд, де її чоловік був призначений для роботи в управі переселенського табору, тут подружжя цікавилося життям українських виселенців, а Ольга збирала колекцію вишивок, яку експонувала на виставці у Відні 1915 року. По закінченні Першої світової війни Бачинські повернулися до Стрия, Ольга взялася за відбудову “Окружного Союзу Кооператив”, “Українбанку”, продовжувала працю в “Товаристві Українських Жінок”, займалася збором коштів для повоєнних сиріт. 25 березня 1924 року на загальних Зборах “Маслосоюзу” в Стрию О.Бачинську обрали до дирекції. На цій посаді вона працювала до 1939 року. 1 травня 1925 року Ольга Бачинська пережила втрату – смерть чоловіка. Але ця втрата не зламала її, а ще більше загартувала. Вона співпрацювала в різних товариствах: “Товариство опіки над домашніми помічницями”, “Воля”, “Рідна школа”, “Просвіта”, “Пласт”, “Сокіл”, “Марійське товариство”, “Церковне Братство”, “Плай”, організовувала “Пласт”, музей “Верховину”.

Останні роки жила в бідності і скромності. Померла 24 липня 1951 року, похована на Стрийському кладовищі.

У старовинній віллі по вулиці Т. Шевченка, 107 знаходиться філіал “Верховини” – меморіальний музей художника Петра Обаля (1900-1987 рр.) – одного із найвидатніших українських митців ХХ століття. Художник розвинув кращі набутки українських майстрів минулого, збагативши їх новітніми пошуками передових мистецьких шкіл. Він став творцем неповторного явища у вітчизняному живописі, яке можна визначити, як “стиль Обаля”. Його основу складають барвистість народного декоративного малярства і напруженість кольору, що притаманні кращим здобуткам постімпресіонізму, екс- пресіонізму та динамізму сецесії. Проте П. Обаль не лише визначний художник, але й людина з великої літери, справжній патріот, що прикладом власного життя здобув любов і шану стриян.

Художник народився 19 квітня 1900 року в селі Ободівка на Тернопільщині. Мистецьку освіту здобув у Краківській Академії Мистецтв. Ще навчаючись почав брати участь у художніх виставках, тож до 1939 р. уже був знаним художником. Після закінчення Академії працював викладачем малювання і каліграфії у різних гімназіях Польщі. У 1942 році оселився у Стрию, через 3 роки став членом Спілки художників, а ще через п’ять років був арештований і ув’язнений. Заслання відбував до 1956 року у Казахстані, звідки посилав мистецькі листівки і незвичайні листи – свідчення сили духу й незламності справжньої людини. З 1956 року і до смерті П. Обаль жив у Стрию, похований на місцевому цвинтарі.

У 2005 році було відкрито музей художника на основі зібрання доньки художника Віри Обаль та фондових надбань “Верховини”. Експозиція музею розміщена у двох залах і включає поряд з меморіальним кутком документи, фотографії, акварелі, навчальні рисунки, гравюри на дереві, дереворізи, ліногравюри та олійний живопис. Окрасою музейної композиції є “Мадонна” Петра Обаля – справжня перлина українського малярства.

Джерело: Туристичний путівник «Мандрівки вулицями Стрия»