Гірне

Місцева влада
Адреса ради 82468, Львівська обл., Стрийський р-н, с. Гірне, тел. 31-3-20

Розташування

Розташоване на південний захід на віддалях: від районного центру — м. Стрий — 12 км, від обласного центру — 70 км. Біля села проходить міжнародна автотраса Київ — Чоп та відтинок залізничної колії Львів — Чоп. Гірне знаходиться на лівому березі річки Стрий, тягнеться вздовж ріки 7 км.

Історія

Перша документальна згадка про село під назвою Гірне відноситься до 1472 року . Спочатку село мало назву Солом’янка і поділялося на дві частини: Нижню Солом’янку і Верхню Солом’янку (звідси і зараз існує умовний поділ села на горішню і долішню половини). Згодом у Нижній Солом’янці сталася пожежа і жителі села переселились до своєї рідні у Верхню Солом’янку та у сусіднє село Конюхів.

Існує кілька версій про походження назви села Гірне. Одна з них так пояснює назву села: купці, що їхали з-за гір, спустившись у доли говорили: «Гір не є».

Інша версія пов’язує назву села з київським князем Святославом, який втікав від свого брата Святополка Окаянного, плануючи заховатись в горах, але вийшли на широку долину то Святослав мовив: «Гір нема».

В 1340 році перестала існувати Галицько-Волинська держава і землі Гірного разом з усією Галичиною ввійшли до складу Польщі. На відміну від багатьох інших сіл жителі Гірного не робили панщини, а працювали на утримання королівського замку у місті Стрий . Це була так звана королівщина.

Жителі села постійно мали суперечки за землі з іншими селами і тому для вирішення земельних спорів двічі створювалась королівська комісія (1555 р. та 1630 р.). Згідно з її рішенням встановлено границю земель між селами Гірне та Семигинів рікою Стрий.

Великої шкоди селу завдавали татари, які в 1620 році забрали в ясир одну родину, в 1621 році повністю знищили село. Жителі Гірного, щоб хоч якось відбудуватись, разом із селянами Дуліб робили напади на панські ліси, самовільно вивозячи звідти будівельний матеріал, але в 1628 році татари в черговий раз спустошили село та околиці. У цей рік селяни обробили земель у 13 раз менше, ніж у попередні, не змогли сплатити і королівщини. Були у селі і вибранці, які мали привілей від короля Владислава IV Вази. Це були люди, які звільнені від звичайних повинностей, але на випадок війни мали вирушати у похід. Такий привілей одержали у 1634 році чотири жителі села Василь, Лаврін, Григорій та Яків. Прізвищ вони не мали (тоді їх не було у вжитку).

В архівних документах під датою 1662 рік згадується про існування в селі фільварку, до якого кожний господар мав напрясти 12 ліктів прядива. В цей час була і корчма.

В 1766 році село входило до Стрийського староства, яке орендувала родина Баворовських.

1772 р. Галичина відходить до Австрії, у 1787 році Гірне отримав від Стрийського староства дідич Францішек Млоцкі (Млоцький) в заміну за села Тисів та Бубнище. Дідич мав власний герб із зображенням лева на щиті, над щитом була королівська корона, над якою виглядав лев.

В 1821 році в селі мешкало 1160 українців. Священником був о. Іван Білявський. В останні десятиліття польського панування в селі була велика пожежа, менша за масштабами пожежа була в 1907 році в центрі села, згоріло більше 40 будинків. Перша пожежа була у горішньому кінці села. Вигоріло багато будівель. Тому цю частину села і досі звуть Пустинею.

1847 року у селі, як і по всій Галичині був великий голод.

1848 року скасовано панщину. Цього року в Австрії почалася революція і для її придушення Росія через Галичину послала в Угорщину своє військо, яке марширувало гостинцем через Гірне. Російські солдати залишили по собі славу як майстерні злодії: крали все що бачили. По дорозі назад вкрали навіть дитину, але жінки наздогнали москалів у сусідньому селі і відібрали. Нею був Василь Нагірний — в майбутньому відомий архітектор Галичини, автор першої «Історії села Гірне», який у своїй праці відзначає, що люди в селі жили досить бідно, але за всю II половину XIX століття не зафіксовано жодної крадіжки. В 1850-х роках біля села пройшов «цісарський» гостинець (дорога).

В 1856 р. збудовано в селі церкву ПОКРОВИ Пресвятої Діви Марії (стара церква згоріла), а в 1905 році за проектом архітектора Василя Нагірного збудовано дзвіницю.

Згідно з архівними документами у середині 1850-х років була заснована школа. В 1860-х роках у ній вчителював хлопець Іван Рудницький — уродженець Стрия.

1910 р. розпочалося будівництво нині діючого приміщення школи. В 1914 р. в час Першої світової війни вона була штабом Гайворонського полку російської армії.

Багато юнаків із Гірного були в УССах. Серед них і Григорій Трух — чотар усусусів, автор стрілецького гімну «Ой у лузі червона калина похилилася».

В період війни спіткало жителів велике лихо — епідемія холери. Про неї і сьогодні нагадує холерний цвинтар за околицею села. В 1919 р. село ввійшло до складу Польщі, але на відміну від інших сіл у Гірному поляків було дуже мало. Серед них листоноша Пігульський. Одружився з українкою. В селі і зараз живуть його нащадки.

Пан Крижанівський, який купив маєток у пана Вартусевича. Цей маєток знаходився на місці колишнього замку литовського князя Свидригайла у горішньому кінці села на пагорбі.

Життя людей було важким, але потяг до культури не згасав. В 1919 році з ініціативи Григорія Труха засновано хор «Обрій», який успішно діє і по сьогодні. 1927–1928 рр. з ініціативи священика о. Амбросія Полянського, який дуже любив театр, було збудовано Народний дім. Будівництво велося частково за кошти священника, а частково за кошти громади. При Народному домі діяла «Просвіта». Були бібліотека, драматичний та хоровий гуртки, «Союз українок», «Рідна школа», «Сільський господар», «Сокіл» (активно працював Данівко Михайло).

1924 р. насипано могилу українських січовим стрільцям.

Коли в 1939 р. у край прийшла радянська влада, вона робить спробу створити в селі колгоспи, але безрезультатно. Люди пам’ятають земельного голову — бригадира Блауцяка Павла.
За часів польської окупації діяла ОУН. Активні її учасники Володимир Гаврильців, Ярослава Заліщук (дівоче — Воробець), Ірина Кавчак (дівоче — Щикава).

В роки Другої світової війни у червні 1941 року на залізничній колії біля села відступаюча Червона армія зірвала цілий ешелон зброї. В 1944 році на полях біля села був військовий аеродром.

З 1943 року в селі існувало три криївки УПА. Одна з них на території сучасної фабрики. Двадцять дівчат були зв’язківцями УПА. Серед них Сулима Стефанія, Воробець Ярослава. У загонах УПА воювали: Росолянка Микола, Дидик Василь, Дух Василь, Юрків Андрій, Сулима Федір, Дурда Дмитро, Опришко Василь, Турта Іван.

В 1944 році після другої окупації села радянською владою почалися репресії проти активних учасників ОУН-УПА. В Народному домі розташувався підрозділ НКВС, який очолював офіцер Дудніков. Від рук НКВС загинули Марія Бабій, Василь Бабій, Ганна Сулима, Дмитро Сулима. Закатовані в тюрмах Мішак Володимир, Дух Василь, Гаврильців Володимир, Марусій Володимир. В селі почався процес депортації, який тривав у 1947–1950 роках. Вивезено до Сибіру 19 родин (всього понад 40 чоловік). 1949 рік — створено колгосп ім. І.Франка. Перший його голова Тріпак — уродженець села Козьова Сколівського району. В роки війни на території села загинули воїни УПА, до сьогоднішнього дня їхні імена невідомі. Вони поховані на сільському цвинтарі, де насипано високу могилу.

1992 рік відновлено роботу «Союзу українок», головою якого обрано Марію Гаврильців (1927 р.н.), на базі школи почав діяти паросток «Союзу українок» — «Союз молодих українок» головою його обрана Галина Юник. До нього входило 27 дівчаток 1-5 класів. Великі зміни відбулися в селі на початку XXI століття. Здійснено телефонізацію села (2002–2003 роки), газифікацію (2004–2005 роки), в 2006 р. розпочато капітальний ремонт школи.

Найбільшою окрасою і славою села є його люди. Гірне є батьківщиною відомих людей, зокрема Василя Нагірного — знаного архітектора Галичини, Едварда Козака — відомого художника із західної діаспори, Миколи Нагірного — поета Стрийщини, Тадея Боярського — директора Львівського автодорожнього технікуму на протязі останніх 34 років, Григорія Труха — автора гімну січового стрілецтва «Червона калина».

Персоналії

Народилися

Працювали

Парохом села був батько українського вченого, винахідника, громадського діяча Романа Залозецького-Саса.

Джерело інформації