Миртюки

 Заселення Миртюк

Якби сторічні тополі могли говорити, то шелестом свого листу вони розповіли б багато дивних і захоплюючих історій, а води, які несуться інколи стрімкими потоками повз невеличке село, віднесли з собою не одну повчальну розповідь. Природа є німим свідком історії людей, що поселялися вздовж річок. На берегах річки Стрий у різні часи то виникали то занепадали поселення людей.

Наймолодшим поселянням очевидно є село Миртюки, що знаходиться на правому березі річки Стрий, яке виникло у період між двома світовими війнами, хоча ще у середині 19 століття землі належали селянам з гміни Братківці Це власне й були Мєртюки. У навколишніх селах були свої Помірки, Мєртюки, але назва прижилась лише за цим поселенням.

Територія сучасних Миртюк адміністративно належала до Браківців На перехресті доріг стояв пам’ятник святому Антонію Падевському (Падуанському.) який у 90 роки XX ст. перенесено на сільське кладовище. Як відомо, Антоній Падевський 10 років був монахом ордену францисканців. У 15 — 16 століттях монахи Ордену францисканців засновували монастирі на землях Східної Галичини. Це був період так званої монастирської колонізації. Можливо, що саме їм належала ідея спорудити пам’ятник Антонію на перехресті та покласти початок заселенню Миртюк.

За даними археологічної експедиції 1931 року людина на цих теренах з’явилася ще у III ст. до н. е. Було знайдено рештки культури шнурованої кераміки. Кілька десятків століть досліджувана територія освоюється повільно та з зростанням кількості населення у Братківцях виникає потреба заселення та освоєння нових територій австрійсько-польськими колонізаторами, які вже давно відчували нестачу земель на метрополії. У 18 столітті інтенсивно освоюються землі навколо Стрия німецькими колоністами, які привозять з собою не тільки нові технології, але й протестантську віру.

Заселення Миртюк тісно пов’язане з господарською діяльністю жителів с. Братківці, бо саме їм польсько-австрійський уряд надавав у користування землю на Жижаві. На території сучасних Миртюк до Першої світової війни було декілька жилих будинків, які розміщувались вздовж польової дороги.

У будинку Косовського Антона була відкрита у 1945 р. школа, а тепер там знаходиться поштове відділення.

З 1923 року Польща проводить відверту асиміляційну політику щодо населення Західної України. Колонізаційна політика була спрямована на утворення «п’ятої колони» — так званих осадників. Осадниками були демобілізовані солдати, відставні чиновники, а потім усі охочі. До 1939 року у сільській місцевості оселилося 200 тис. поляків, а в містах — 100 тис.

Починаючи з 1925 року розпочинається заселення невеликої площі між залізницею і дорогою переселенцями з польських земель, які працювали на державній службі у Стрию або були відставними службовцями і польський уряд надав їм землі для довічного користування у приміських селах, бо в Стрию для них не вистачало житла На цьому клаптику землі з’явилось кільканадцять будинків з характерною для сіл Східної Польщі забудовою та поселились люди, які за своїм походженням та освітою були у більш привілейованому становищі ніж колишні власники землі.

Розпочався новий етап запровадження нових правил ведення господарства. Нові колоністи (осадники) вели особливий спосіб життя, який тяжів до польської общини Стрия. Діти ходили до польських шкіл у Стрию та у початкову польську школу на Слобідці. Окремі жителі підтримували тісні зв’язки з родиною десь під Берліном, Варшавою чи Дрезденом, а дехто з родини перебував у Бельгії чи Франції.

Політика радянської влади не була зрозумілою для населення. Жителі помічали низький рівень культури більшовиків.

У 1941 році у напівпорожньому селі були розквартировані німецькі солдати. Власники будинків проживали в напівпідвальних приміщеннях. Молодих людей відправили на примусові роботи до Німеччини та Австрії.
Протягом 1943-44 років на село впало 3-4 авіаційних бомби, які пошкодили декілька будинків, але жертв не було. Ймовірно, що до 30 років XX ст. на Миртюках не було кладовища, бо перші поховання припадають на другу половину 30 років. Ця невеличка площа збереглась і досі. Навколо хреста, біля якого височіє черешня, пустує місце. Кажуть, що це перша могила дівчини-польки. Інші могили не мають певних зовнішніх ознак захоронень, а деякі з них поступово зрівнюються з землею. Кладовище освячували священики греко-католицького та католицького обрядів.

З відновленням державності Польщі та радянізацією західноукраїнських земель розпочинається черговий розподіл матеріальних ресурсів, який став причиною переселення сотень тисяч осіб польської та української національностей. Система міждержавних договорів передбачала таке широкомасштабне переселення. При районних радах були створені переселенські відділи, які вели облік, звіти, а також видавали відповідну документацію.

У покинуте село почали прибувати люди з різних сіл Польщі, сусідніх з Миртюками сіл, жителі яких допомагали у воїнам УПА у їхній нерівній боротьбі з ворогом.

Заселення Миртюк тривало до 1951 року вихідцями з прилеглих сіл, жителі яких тією чи іншою мірою були пов’язані з національно — визвольним рухом.

Зазнавала змін територія. Змінювалась і вимова назви села. Польська назва поля Miertiuki трансформувалась в українську назву села Мєртюкі або Міртюки По- російському на письмі ця власна назва передавалась як Мертюки або Миртюки. Мовознавці від радянської влади зійшлись на назві Миртюки, яка пишеться українською і російською мовами однаково. Але ж читається по-різному! А декому стара вимова дуже вже ріже вуха, бо звучить по-сільському.

У роки після Другої світової війни село Миртюки залишалось невеличким прикарпатським селом на правому березі річки Стрий. Будинки були розташовані вздовж центральної дороги та прилеглих вулиць. Війна та переселення внесли певні корективи у структуру поселення.

Господарство

Між Миртюками і Фалишем був невеликий за площею дубовий ліс та росли кущі. Цей ліс мав велике значення для господарської діяльності селян навколишніх сіл. Влітку тут випасали худобу, розставляли сильця на зайців, можна було вполювати навіть косулю. Після війни тут збирали жолуді.

Керівництвом колгоспу було прийнято рішення викорчувати цей лісок, щоб розширити посівні площі, але малородючі землі не дали належного прибутку. Тепер тут знову пасовище, але лісок втрачений назавжди. Йде повільний процес відновлення. Поле заростає молодняком. Через кілька десятків років виростуть прекрасні сосни, якщо всюдисуща людина не вмішається у природній процес. Жижава колись була повноводною річкою. Жителі навколишніх сіл ловили рибу, напували коней, корів, використовували канави для роботи водяних млинів з нижньобійним колесом.

У 70-х роках XX ст. місцеве начальство вирівняло русло річки. Про старе русло нагадують дуплисті верби та газова труба над безводним руслом, промислові підприємства та новобудови на місці колишніх верболозів, а правий рукав Жижави називають каналом. Важливе місце відігравала дорога, яка сполучала навколишні села з містом Стрий. Паралельно з цією дорогою простягнулась залізнична колія, яка сполучала Стрий з важливим центром виробництва солі Болеховом. Долиною, Станіславом Залізниця поділила Могилки і Міртюки на дві частини. Залізничний і шосейний мости через річку Стрий робили зручним місцезнаходження Миртюк. Старожили розповідають легенду, пов’язану з назвою невеликого котловану недалеко від річки Стрий. На місці котловану колись стояла корчма. Весело збігав час за чаркою горілки та запальними танцями. Одна жінка так захопилася відвідуванням корчми, що, навіть, у Великодну п’ятницю випивала і танцювала там на втіху таким, як вона сама. Вона взяла образ Матінки Божої, і почала з ним танцювати. Бог прокляв усіх, хто там був, а корчма провалилась крізь землю. На місці, де була корчма утворилась Синіва. Кажуть, що взимку було чути веселі крики, що доносились з глибин Синіви.

У 1938 році частина дороги довжиною майже півкілометра від стрийського моста була укладена бруківкою, яка перебувала в експлуатації до середини 80-х років XX ст. Сліди бруківки і каменю знаходяться і на польових дорогах, що свідчить про їх важливість у господарстві села. У середині XIX ст. частина центральної дороги була обсаджена тополями. Дерева садили у шаховому порядку. Відстань між ними становила 15 сажнів. Від моста до повороту на Братківці було посаджено до 40 тополь. До наших днів збереглась лише назва та декілька прадавніх пнів. Австрійський уряд жорстоко карав за вирубування дерев у лісосмузі. Такі насадження протистояли ерозії ґрунтів укріпляли береги річки, зменшували шкоду від повеней.

Річка Стрий змінювала русло, відступаючи від Братковець та Миртюк. Жижава інколи показує свій норовистий характер, завдаючи матеріальної шкоди жителям Миртюк. У ніч з 30 на 31 липня 2004 року Жижава знову вийшла з берегів. У бурхливих потоках річки опинилось більша частина села. Рівень води досягав до 1,5 метра. На шкільному стадіоні утворилось озеро. Протягом тижня діти купались в ньому, а дорослі ловили рибу. Мали роботу й пожежники: вони відкачували тисячі кубометрів води. Береги річки стрімкі висотою місцями до 4-5 метрів. Перед Миртюками береги пологіші. Річка розділяється на два рукави. Село опинилося у своєрідному трикутнику, бічні сторони якого два рукави Жижави, а основа — залізниця.

На Бубниськах до Жижави були прокопані два стічні рови (Auszugsgraben), які є й досі. А далі, на південь, проводились меліоративні роботи. Поле висушили. Кількість стічних ровів збільшилась. Деякі з них помилково називають Жижавою. В результаті більш ніж столітньої господарської діяльності людини непокірна Жижава зазнавала змін. Погіршувались умови живлення Жижави, висихали струмки, кількість опадів була недостатньою, щоб наповнити русло водою, а щука нереститься й досі у тихій Жижаві по старій пам’яті, яку важко збагнути людині. Лише у періоди весняно-літніх паводків тиха Жижава нагадувала про себе. До млинів проривали спеціальні канави. Використана вода стікала знову у Жижаву, але вже нижче за течією. На Миртюках така канава була за декілька метрів від польової дороги. Вона тяглася через Могилки аж до млина на Слобідці. Правдоподібно, що млин до 50-тих років XIX ст. стояв на правому березі Жижави, а згодом був розібраний та перенесений. На місці миртюківського млина залишились лише фрагменти фундаменту.

Вздовж старої польової дороги тепер тягнуться електролінії енергосистеми «Мир», а під землею труби нафтопроводу «Дружба». На правому березі річки Стрий між Братківцями і Миртюками росла лоза з червоною корою, яку використовували для плетіння кошиків та інших кустарних виробів. Лоза була такою густою, що селяни жали її серпами. Сорт цієї лози втрачено. Вона називалась вікліною і була завезена у Братківці місцевим паном Баранським. Мистецтво лозоплетіння приносило значні доходи пану Баранському та євреям, які торгували готовою продукцією. Дехто з них організовували за плату випасання худоби на Лугах. Без дозволу Баранського заборонялось збирати каміння на власні потреби щоб не пошкодити берегові укріплення, сплетені з лози. У таких штучно створених заплавах водилось багато риби. Після другої світової війни русло Стрия поглибили і заплави, як і рукави та невеличкі острівці зникли назавжди. Русло Жижави також зазнавало зміну різні періоди господарської діяльності людини.

На одному з рукавів річки Стрий, який протікав вздовж дороги Стрий — Жулин розміщувався склад лози. Вона була складена у стоси, окремі гілки проростали. Їх використовували для посадки, для виготовлення кошиків, стільців тощо Для здирання кори виготовляли спеціальні пристрої у вигляді латинської букви V. Цю роботу виконували також діти. Всюдисуща дітвора першою довідувалась про приїзд єврея за готовою продукцією. Один перед одним навперебій діти примовляли:

Іншим видом промислу була розпиловка лісу на тартаку. Тут працювало переважно чоловіче населення Братковець, Миртюк, Фалиша. Розповідають, що робітники вміли жартувати. Роботу виконували абияк. Одного разу власник тартака наказав засипати величезну яму шутром. Щоб довго не працювати, робітники вирішили закласти її дошками, а наверх насипати шутру з камінням. Так вони рятували себе від важкої виснажливої праці. На місці сучасного комбінату хлібопродуктів знаходився млин, що був збудований ще у 1860 році. Цей водяний млин переробляв на добу 16 тонн зерна. Трохи далі знаходився тартак Моншайна, на якому працювали жителі Слобідки, Стрілкова та Верчан, вище по течії Жижави у надзвичайно мальовничому місці біля Фалиша стоїть інший млин, який зберігся до наших днів у дуже жалюгідному стані. Колись цей млин славився на всю округу якістю муки. У різні часи сюди звозили господарі збіжжя. Декому з них приходилось і заночувати у млині. Цей млин був побудований на місці старих млинів у 1912 році німецьким колоністом Андреасом Даніелем, який здавав в оренду Вільяму Біженсу.

Племінниця Даніеля Біженса п. Острижнюк проживає на Миртюках, батько якої оженився на українці з Угольної. П.Острижнюк переїхала на Миртюки з Івано-Франківщини, купивши хату в Добоша.

У млині під керівництвом Вільяма працював Філіп Бейчак, родом з села Вельдіж, син українця і німкені Ельжбетти. Мама померла, коли Філіпу виповнився 1 рік. Філіп почав працювати у млині з 1928 року. На роботі він втратив око. Він був спеціалістом своєї справи. Мав відповідні дипломи. Рятуючись втечею від Червоної Армії Вільям Біженс залишив млин і будинок Філіпу, який працював на ньому до 60 рр XX ст. Помер Філіп у 93 річному віці, а його дружина Анастасія Махник живе у будинку біля старого млина. В Україну Анастасія втекла з сестрою від переслідувань у 1939 році, а в 1941 році вийшла заміж за Філіпа. Все своє життя працювала в колгоспі. Млин став колгоспною власністю, а з часом втратив своє господарське значення. Величезні жорна мололи збіжжя, а долі людські перемелювались у іншому млині. Мололи допоки було кому запускати лопасті. Залишки старого плаката на стіні млина запрошують до співробітництва з радянською владою, закликають видавати радянській владі бандитів — бандерівців, радять здатися добровільно…

На Могилках польський уряд почав відвантажувати шутер. Про кількість добутого шутру свідчить той факт, що в 30-ті роки тут функціонувала вузькоколійка. Була також невелика вантажно-розвантажувальна станція. Площа кар’єру становила близько 2 га. У післявоєнні роки геологічна експедиція проводила тут пошук корисних копалин. Було знайдено поклади калійних солей, але до видобутку не приступили.

Біля головної дороги досі стоїть с особливий будинок з колонами. Це — колишній ресторан «Асторія», який був побудований у 1878 році. За рестораном тягнулась алейка, що вела до відкритого танцювального майданчика. Пливуть у вальсі закохані пари, чарівна музика змагається з солов’єм, а тихий прохолодний вечір непомітно підкрадається з-за гір, чорні контури яких все ще видніються на горизонті.

На протилежній стороні стояла корчма, відвідування якої мало інколи плачевні результати. Житель Братківців, повертаючись добряче напідпитку додому, він скерував коні в річку.

Враховуючи ту обставину, що Братківці було приміським селом з 420 родин 76 було безземельних. На 100 господарств припадало 95 корів. Село віднесене до сіл, які не мають пасовищ, У 1932 році на одну родину припадало 1,4 га землі тоді як середньому по Стрийському повіту ця цифра становила 3,32 га. На Миртюках селяни володіли земельними наділами до 4 га. Власниками землі були не тільки селяни, а й працівники залізниці. Леон Кемпа обіймав якусь високу посаду на нафтодобувних підприємствах Борислава, а на Миртюках володів чотирма га землі та будинком разом з господарськими приміщеннями.

Слобідку називали Блонє або Болонія чи Оболонь. Слободами називали бараки Моншайна, згодом назва поширилась на все село.

Польова дорога з Братківець на Верчани, втратила господарське значення, бо, паралельно до неї, була прокладена сучасніша дорога. Частина старої польової дороги перетворилась на сільську вулицю вздовж, якої збереглось кілька будинків кінця 19 століття, а з протилежної сторони дороги у 60-70 роках на Мацановому полі (Łazki) виросли сучасні будинки. За залізницею польова дорога перетворюється у стежку, яка веде до Слобідки. Цією дорогою селяни звозили сіно до Слобідки, вели зерно до млина, а діти поспішали до польської школи. Подвір’я будинків протягом весни-літа прикрашали квіти.

У роки війни господарка ледь животіла. Поля заростали бур’янами. Різко зменшилось поголів’я худоби. Треба було працювати на німецького окупанта, декого з жителів відправили на примусові роботи в Німеччину. В будинках поселились німецькі солдати. Після 1944 року за відбудову господарки взялось нове радянське керівництво, основним завданням, якого було створення колективних господарств. Люди, як могли, захищали своє майно від колективізації. Першими переконали у перевагах колгоспу нових поселенців, які за шматок хліба працювали наймитами у Братківцях та Стрілкові, бо обіцяних земельних наділів не отримали. Клаптики землі розподілили аж навесні, а через рік -два знову забрали у колективну власність разом з урожаєм. Та, навіть, не наймитування так не переконало людей організувати колгосп, як обіцянка повернути їх на батьківщину. Зрештою, кожен розумів, що це неможливо, але тішив себе надією, бо були ще й інші обіцянки влади — вислати в Сибір. У жовтні 1947 року була спроба організувати колгосп у селі Братківці. У село приїхали уповноважені з району Жолудь, Абийбаба з загоном НКВД. Вони організували загальні збори селян. У той час, як проводились збори, на Пасіках зав’язався нерівний бій з бійцями УПА. Бійці потрапили в оточення. Жодному з них не вдалось врятуватись. Вбитих завантажили на вози і відвезли до Стрия. Краплі крові, як калинові ягоди, падали у сірожовтий пил дороги. З однієї з підвод звисали коси, малюючи чорним пензлем страшні шнуровані узори смерті на польовій дорозі.

У 60-70 роках XX ст., Миртюки забудовуються промисловими підприємствами, з’являється будинок побуту, ресторан «Ромен», будівельно-монтажне управління, автотранспортне управління тощо. У колгоспах працювало лише 4-5 осіб, а село поступово ставало спальним районом м. Стрия, де працювала переважна більшість жителів. 

Школа.

Важливе місце у інфраструктурі господарства колоністів посідала школа, яка була доступною для дітей колоністів та дітей чиновників. Школа з польською мовою навчання була відрита на Слобідці. Початкова школа з українською мовою навчання працювала у Братківцях. У школах навчалося у середньому від 70 до 100 дітей. Деякі з них навчались у гімназіях та школах м. Стрий.

Для комуністичного тоталітарного режиму було також важливою ідеологічна підтримка завоювань соціалізму, яка вилилась у боротьбу з неписьменністю. Для цього у 1945 році у Миртюках була створена початкова школа. У школі навчалось до 40 учнів віком від 7 до 14 років. Вчила їх Височанська Доміана, яка мала дар до малювання. Колишнім учням запам’ятався її акуратний каліграфічний почерк згодом вчителька працювала в одній із стрийських шкіл.

У роки, коли йшов процес укрупнення колгоспів сіл, початкову школу на Миртюках ліквідували. Малі села заносились до статусу неперспективних. Більш ніж 15 років діти Миртюк здобували початкову і середню освіту у школах Стрия та у Станківській середній школі. З середини 90-х рр. XX ст., неподалік від приміщення старої польської школи, відкривається початкова школа на Слобідці.

Проблема вдосконалення змісту освіти виникала і виникає на різних етапах розвитку суспільства, бо від якості освіти залежить інтелектуальний і культурний потенціал українського народу. Відставання шкільної освіти від потреб соціально-економічного розвитку негативно позначається на духовному і матеріально — технічному рівнях життя народу. У другій половині 80-х років XX ст. у колишньому СРСР було розроблено програму основних напрямків реформи загальноосвітньої школи. В умовах незалежності України розвиток освіти набув нового змісту, тому і виникла проблема його концептуального оформлення. У листопаді 1993 року Кабінет Міністрів України затвердив програму яка й передбачала внесення істотних змін у систему освіти в Україні. Своєрідним початком реалізації цієї програми у Стрийському районі стало будівництво Миртюківської спеціалізованої школи, яке розпочалось у складних фінансово-економічних умовах.

Через шість років, 22 серпня 1999 року голосний шкільний дзвінок ознаменував початок нового етапу у житті села — гостинно відчинила двері новозбудована школа.

Влітку 1999 року на будівництві школи працювали не тільки будівельники. Жителі села брали активну участь у будівельних роботах. До роботи на завершенні будівництва школи долучились також і вчителі, які після конкурсного відбору приступили до педагогічної роботи у Миртюківській школі. 

Джерело інформації

 

Місцева влада
Адреса ради 82463, Львівська обл., Стрийський р-н, с. Миртюки, вул. Болехівська, 30, тел. 55-7-93