Велопробіг Стрий –Жидачів- Ясиня – Коломия – Нижній Вербіж-Коломия-Івано-Франківськ-Стрий 8-10.05.15

Положення про велопробіг http://www.stryi-tur.info/polozhennya-pro-veloprobig/duhovni-svyatini-bogu-ta-svitu/

Реєстрація на захід http://www.stryi-tur.info/dereviyani-tserkvi-yunesko/reestratsiya-na-zahid/

1 день,
08 травня,
п’ятниця

– 08.30 – збір на площі Незалежності у Стрию;

– 08.40 – благословення о. Олега на дорогу;

– 08.50 – вітання учасників велопробігу від Президента клубу мандрівників “Прикарпаття”

– 08.55 – переїзд до залізничної станції;

– 09.10 – 10.00 – Переїзд потягом до Жидачева. (Потяг 6082 Стрий-Ходорів)

– 10.00 – 12.00 – відвідання обєктів на території міста (окрема програма);

– 12.00 – 13.00 – участь у відзначенні Дня памяті та примирення разом з громадою міста;

– 13.30 – 14.00 – обід;

– 14.00-15.00 – переїзд роверами до м. Ходорова;

– 15.00-16.30 – відвідання обєктів на території міста (окрема програма);

– 17.01-22.33 – Переїзд потягом до Ясені.. (Потяг 606 Львів-Рахів, пасажирський, велосипед перевозиться в розібраному, упакованому виді, загальний вагон – оплата 50% вартості квітка)

– 22.50-23.50 – переїзд автомобілем до Драгобрата. Ночівля.

2 день,
09 травня,
субота

– 05.00 – зустріч сходу сонечка (для соловейків) .

– 08 00 – сніданок;

– 08.30-13.30 – сходження на гору Близниця та повернення до місця проживання;

– 13.30-14.30 – обід;

– 14.30-15.30 – переїзд автомобілем до с. Ясиня;

– 15.30-16.30 – відвідання церкви Вознесення Господнього;

– 16.30-18.30  – відпочинок на природі;

– 19.11-22.37 – Переїзд до Коломиї (Потяг 6441 Рахів-Коломия) Ночівля.

3 день,
10 травня,
неділя

– 08.00 – сніданок;

– 08.20-08.30 – переїзд роверами до с.Нижній Вербіж;

– 08.30-09.30 – відвідання церкви Різдва Пресвятої Богородиці;

– 09.30-9.50 – переїзд до с. Верхній Вербіж.

– 10.00-11.30 – відвідання велоперегонів маунтінбайку ХСО “Діброва”;

– 11.30-12.00 – переїзд до м. Коломия;

– 12.00-13.00 – обід;

– 13.00-16.30 – відвідання об’єктів міста (окрема програма);

– 17.18-19.01 –  Переїзд до Івано-Франківська потягом. (Потяг 6435 Коломия-Ів.Франківськ)

– 19.10-20.30 – відвідання центру міста (окрема програма);

– 21.10-0.49 – переїзд до Стрия  – (Потяг 6427 Ів.Франківськ-Стрий)

ЖИДАЧІВ

Перша письмова згадка про місто датується 1164 роком (згадується як Удеч або Зудечів). Надалі в документах зафіксовано біля 25 назв міста. Населення 11,2 тис. ос.
Близько XIV століття в Удечі (Жидачеві) поселились євреї (жиди). Деякі дослідники пов’язують сучасну назва міста з рум. żudeczu, що означає євреї. Однак зрозуміло, що етимологія Удеч — Зудеч — Зудечів ніяк не пов’язана з євреями. В кінці XIV століття на тривалий час підпало під владу Польщі. 1393 року місто отримало магдебурзьке право, що сприяло його економічному розвитку. Було центром староства гродового, Жидачівського повіту Львівської землі Руського воєводства, одним із найбільших міст Галичини, центром торгівлі сіллю. Крім того, мешканці займались землеробством і ремісництвом. Ці заняття відображені на гербі міста 1653 року —- біла соляна куля, леміш від плуга, серцеподібний щит.
Католицька парафія в Жидачеві була утворена 1301 року; храм був дерев’яний, оточений (згідно тодішніх правил (звичаїв)) цвинтарем. 1387 році король Владислав Ягелло дарував жидачівському костелу село Рогізно. 1415 року брат короля, Свидриґайло (володів цим краєм з 1403 року) дав кошти на оздоблення місцевого храму. 1602 р. споруджується мурований храм. Його головний вівтар, присвячений Успінню Діви Марії, було збудовано 12 жовтня 1612 року. З того часу зберігся вишуканий різьблений вхідний портал святині, заснований жидачівським старостою Золчинським. Жидачів увійшов в історію в 1676 році, коли Ян ІІІ Собєський, готуючись до війни з турецькими загонами під проводом бейлербея Дамаску Ібраґіма-паші «Шайтана», став біля міста табором. Бої тривали майже місяць, вирішальною стала битва від 17 жовтня 1676 року. Король Речі Посполитої підписав з турками мирну угоду, відібрав 12 000 полонених, яких гнали в ясир, було відслужено урочистий молебень (месу) з приводу перемоги в костелі Жидачева. Перед Другою світовою війною в місті нараховувалось близько 4200 мешканців, з них — понад 1900 українців, 1290 поляків, 950 євреїв. У роки Другої світової війни в місті була знищена, репресована четверта частина його мешканців. Все єврейське населення міста було знищено. У 1945 році з Жидачева було виселено всіх поляків. Період з вересня 1939 року по липень 1941 і 1944–1991 період радянської влади. У післявоєнні роки розвиток міста пов’язаний із будівництвом і діяльністю целюлозно-паперового комбінату, який запущено в дію 1951 року.
Сьогодні місто — околиці Львова — має дуже високий рівень безробіття. Починаючи з 1996 року, 21 вересня — день міста.

Пам’ятки історії і культури

В даний час у місті є понад 30 пам’яток історії і культури. Серед них:
• залишки давньоруського городища, замку ХІІ-XIV ст.
• чудотворна ікона Богоматері Воплочення — Жидачівська Оранта 1406 р. (знаходиться в церкві Воскресіння).
католицький костел Успіння Пресв. Діви Марії, (1621р.) (за радянських часів спочатку був автовокзал, потім — краєзнавчий музей), тепер діючий храм католиків.Будівельні роботи в храмі велися і в першій половині XVII ст. У 1612 р. виконано західний портал у пізньоренесансному стилі. Про це довідуємося з недавно розчищеного напису на його фризі: „Gensi (?) zolczinski z Olszina starosta Zidaczewski dal urobic te drzwi anno Dni 1612 die 2 Nove” („Шляхетний (?) Золчинський з Ольшина староста Жидачівський дав зробити ці двері року Божого 1612 дня 2 листопада”). Збереглися також два різьблені білокам’яні портали, що ведуть із пресбітеріуму до двох захристій — південної та північної. На правому від вівтаря був датуючий напис: „AN. 1640″ („Року 1640″). Очевидно, що в цей же час добудовано і південну закристію, про шо свідчить характер її примикання до стін костьолу.

Про стан пам’ятки у XVIII ст. дають уявлення дві візитації. Перша з них, проведена у 1717 р. архієпископом Яном Скарбком, подає, що храм мурований, присвячений Успінню Діви Марії, потребує репарації. Вівтарі зруйновані через наїзд козаків, проте один, на честь Святого Хреста, залишився непорушеним, він зібраний з двох вівтарів і знаходиться біля південної стіни пресбітеріуму. Третій вівтар „розібраний на багато частин” і не уживається. Костьольний цвинтар зарослий травою, дзвіниці немає.

Друга візитація походить з 1763 р. і виконана при архієпископі Вацлаві Сєраковському. Вона більш детально знайомить зі станом костьолу, тому варто навести обширніші цитати. Н„Від входу з міста… стоїть дзвіниця пристойно з дерева у вигляді башти збудована…, ,|що тільки в деяких місцях потребує ремонту. Через цю дзвіницю одночасно є і вхід на цвинтар. Огорожа, або паркан, в усіх частинах костьолу збудована з дерева, котра то огорожа могла би безпечно тривати, якби не мала себе підпертою, по простому кажучи, або слупи, не були в своїй вигнуті.
Дерев’яна церква Бориса і Гліба розташовується на околиці міста поблизу залізничного переїзду, тож місцеві її так і називають – церква “за переїздом”. Храм є зовсім новим – будівництво було завершено в 2010 році. Зводили церкву трохи більше року – з травня 2009 року по червень 2010 року. Освячення храму відбулось 8 червня 2010 року.
Чудотворна ікона “Богородиця Оранта”. Унікальна пам’ятка українського мистецтва – чудотворна ікона “Богородиця Оранта” в образі Воплочення з м. Жидачева – це цілофігурне зображення Богородиці з піднятими до Бога-Отця руками з поясним зображенням Дитяти Христа.

До чудотворної ікони приходять люди з усієї Галичини ще з 1752 р. Тут відбуваються відпусти: віруючі моляться до Богородиці, просять здоров’я, благословення на добрі справи та відпущення гріхів, а з 1948 р. відпустовий празник є в неділю Всіх Святих (або у неділю після Зішестя Святого Духа). Місто Жидачів, в якому знаходиться ця унікальна пам’ятка, одне із мальовничих районних центрів Львівщини, розташоване у південно-східній частині області. Перша згадка про місто датована 1164 р. в Іпатіївському літописі. За всю свою історію місто мало понад 25 назв. В іконографічному плані чудотворна ікона з Жидачева є однією з унікальних пам’яток такого типу в українському середньовічному малярстві.
Щодо з’явлення чудотворної ікони з м. Жидачева Богородиці Воплочення існує легенда про те, як чудотворний образ з’явився на дереві (груші). Звідти її перенесли в церкву с. Лисятичі (тепер Стрийського району Львівської області). Грушу зрізали, а на місці дерева збудували церкву Різдва Пресвятої Богородиці, при якій жили ченці василіани. Звичайно, що між дійсністю і легендою дослідники знайшли відчутне розходження, бо церква із с. Лисятичі називалась Успення Пресвятої Богородиці. За іншою легендою ікона Пресвятої Богородиці припливла річкою Стрий до Жидачева. Подібні історії про чудотворні ікони є поширеними. У Жидачеві були ще церкви: у місті − Св. Теодора Тірон¬ського, зі східної сторони за костелом – Св. Миколая і церква Воскресіння Господнього. Церква Св. Миколая згоріла, а церкву Св. Теодора Тіронського розібрали. У Жидачеві залишилася лише Воскресенська церква. Нинішня Воскресенська мурована церква збудована у 1890 р. за проектом Василя Нагірного на місці попередньої, дерев’яної дводільної, безверхої костьольного типу, яка була збудована у 1848 р. Ікону із зображенням Богородиці перенесли до церкви Воскресіння Господнього, після того як Святоуспенський храм був зруйнований. Переніс її жидачівський протопресвітер Іван Жигалович за урядування старости жидачівського Олександра Оссолінського. Останній, займав цю посаду в 70–80-х рр. XVII ст. У 1772 р. стольник коломийський Дмитро Шумлянський подарував дуба для встановлення фігури на місці церкви “Пречистої”, яку зруйнувала ріка. У тому ж 1772 р. староста цуцилівський Каетан Шептицький подарував жидачівській іконі дві срібні позолочені корони з чеськими каменями. “Так свідчать перекази, зафіксовані в письмових джерелах” − розповідає Володимир Вуйцик. Також дослідник підкреслює, що факт перенесення ікони з Успенської монастирської церкви відразу до Воскресенської заперечують документальні джерела. Про це свідчить акт генеральної візитації жидачівської церкви Св. Миколая з 1733 р., що в церкві є чудотворна ікона Богородиці, і що знаходиться вона у незвичному для неї місці, а саме − на престолі, на місці ківорію. Такий факт викликав доволі велике здивування візитора, який відзначив незвичайний образ Богородиці в образі Оранти у повен зріст з піднятими руками, що надзвичайно рідко зустрічається в українському середньовічному малярстві. “Віруючі, напевно, могли бачити її постійно під час Служб Божих, поверх низького іконостасу”

Чудотворна ікона “Оранта” в образі Воплочення з м. Жидачева введена в науковий обіг ще в минулому столітті. Вперше інформацію про неї і пов’язану з нею легенду подав учений А. С. Петрушевич у “Сводній Галицько-Руській літописі”. Після Петрушевича жидачівську ікону включає в свою працю про культ Богородиці др. В. Щурат[14]. У 1926 р. про Богородицю розповідає А. Мельник у книжці про чудотворні ікони і підсумкову інформацію подає М. Голубець в “Матеріалах до каталогу Василіянських монастирів у Галичі”. В. Вуйцик зауважує що, перший, хто звернув увагу на цю незвичайну пам’ятку українського малярства з наукового погляду, був професор І. Свєнціцький. Власне він увів її в науковий обіг у своїй – ґрунтовній публікації “Галицько-руське церковне малярство XV–XVI ст.”, опублікованій у “Записках Наукового товариства ім. Шевченка”. Напис виконаний червоною фарбою на звороті іконного щита із вказаною датою 1406 р. і підписом ієромонаха Веніаміна під ним, наводять на шлях роздумів про походження та датування цієї пам’ятки:

Володимир Ярема у працях про ікони розповідає, що професор Свєнціцький датує жидачівську ікону в даному випадку XV ст. у підписі до ілюстрації, а в тексті датує 1406 р., тобто тією датою, яка є на звороті ікони, хоч зі знаком запитання. На думку команди, в якій працював В. Вуйцик – “…з точки зору палеології напис аж ніяк не можна віднести до початку XV ст., тобто 1406 р. Наявність у тексті ламаної сигми “Е”, яка у нас виступає лише з XVI ст. спростовує вказане датування. Начерк літер можна віднести скоріше до XVII ст. або й до пізнішого часу”. До середини XVI ст. відносить ікону “Богородиця” з м. Жидачева Віра Іларіонівна Свєнціцька, беручи до уваги манеру виконання ікони, особливості виконання орнаменту на полях ковчегу, порівнюється схожість до орнаменту на царських вратах з Домажира. Мистецтвознавець та історик Володимир Александрович у своїй розвідці про ікону вказує на дату 1406 р., як дату прибуття ікони до Жидачівського монастиря, а зафіксував це ієромонах Вениамин, який згадується в актах Жидачівського ґродського уряду за 1669 р. при служінні храму. Дослідник вважає, що текст не має нічого спільного з відомими зразками авторського підпису українського релігійного малярства. І схиляється до думки, що це запис літописного характеру, а ієромонаха можна визнати автором напису. Як знавець старослов’янської мови, В. Ярема зорієнтувався, що в той час не писали “образ сей”, але “ікона сія”, не писали “намаліован”, а “написалася”, і що не вживалося тоді літочислення від Христового Різдва. Із упевненістю він звернув увагу й на форму букв, що відносилася до пізнішого часу.

В. Вуйцик зауважує, що особливістю технічної сторони виконання на іконі “Богородиця” з м. Жидачева є ковчег лучкової форми висотою 1,0 см у верхній частині твору. Дана форма ковчегу в українському іконописі XV–XVI ст. є явищем рідкісним. Схожа заокруглена форма ковчегу зверху ікони і його глибина є на сербській іконі “Христос-Учитель” кінця XVI ст. з монастиря Грачаниця. В. Александрович, працюючи над цією темою, опирається на тогочасні історичні події, використовуючи архівні дані, проводить ґрунтовні дослідження щодо пошуку аналогів даної ікони в іконописі. У своїй праці він висуває версію, що чудотворна ікона з м. Жидачева є копією з константинопольської ікони ХІІІ ст., яка на сьогодні є втраченою. Цю ікону подарував князь Лев Данилович (син короля Данила Галицького) монастирю в Спасі на Старосамбірщині.

При візуальному спостереженні ікони “Богородиця Оранта” в образі Воплочення з м. Жидачева, виявлено теж досить цікаві особливості трактування одягу та поля твору. Можна зробити таке припущення: лики на іконі виглядають більш давніми, канонічними, а одяг намальовано більш м’яко, і що характерно для пізнішого часу (XVI ст.). Живопис оздоблений дерев’яними позолоченими шатами. Поле по периметру декоровано рельєфним стилізованим срібленим акантовим листям на золоченому тлі. Одяг Богородиці закритий дерев’яними шатами, які прикрашені рельєфом рослинного орнаменту (видовжені листки на стеблі і квіти, що схожі на соняшники). Орнамент симетрично повторюється на туніці Богородиці і на рукавах. Символічні квітки-зірки на плечах Оранти містять червоний камінь, що знаходиться в середині кожної квітки. Рельєфні рослинні мотиви, мафорій, низ туніки золочені, облямівка мафорію сріблена. Взуття Богородиці має загострені носики, золочене, з посрібленою підошвою. Богородиця коронована металевою короною. За переказами на короні присутнє чеське каміння. На рукавах – вузькі поручі, які сріблені і оконтурені позолоченою облямівкою. Навколо шиї туніка прикрашена рельєфними срібними намистинами трьома низками, аналогічно декоровані поручі двома рядами срібних намистин між золотистими пасками. Срібні рельєфні намистини двома рядами проходять по лінії плечей на туніці під символічними квітами. До поручів прикріплені коралі, ймовірно вони офіровані іконі, як вдячність за отриману благодать. Хітон Христа-Емануїла сріблений, гіматій – золочений. Зображення рук у Христа об’ємне, виконане з дерева. Німби в зображенні Христа-Емануїла та Богородиці – стрільчасті, золочені. Внизу запрестольної ікони “Жидачівська Оранта” поміщено воти у двох бічних нішах. Люди з вдячності за отриману благодать (оздоровлення, народження дитини, щасливого подружнього життя та ін.) дарували іконі металеві посріблені пам’ятки (фігурки у вигляді людського серця, ноги, об’єднаного подружжя і навіть тварин). Цікавим фактом є те, що на мальованому зображенні і на шатах благословляючий жест Христа відрізняється нахилом руки. Що підтвер¬д¬жує те, що шати виготовили в інший час. Можливим є той факт, що ікона Богородиця Оранта була мальована на замовлення для церкви Св. Миколая. Є згадки про перебування ікони в інтер’єрі церкви замість ківорію. Така традиція відома, і конкретні факти історично це підтверджують. Можна припустити, що ікона була створена на початку XV ст., а пізніше перемальована, що, ймовірно, було пов’язано з втратами одягу. Аналогічний приклад маємо з іконою “Богородиця-Знамення”, т. зв. Новгородською. Можливо, давній напис був змитий або стертий і при перемалюванні ікони написаний за манерою, яка притаманна для більш пізнішого часу, на що звертають увагу дослідники суто з палеографічної точки зору. Питання походження та датування ікони “Божої Матері Воплочення” з м. Жидачева залишається, на нашу думку, відкритим. Ікона “Оранта” в образі Воплочення з м. Жидачева потребує додаткових досліджень: біологічних, мікро-хімічних, рентгенологічних, обстежень під ультрафіолетовим та інфрачервоним промінням. Такі дослідження суттєво допомогли б у вирішенні поставленої проблематики. Але це вже тема для майбутніх досліджень.

Церква Воскресіння Господнього є найбільшою духовною скарбницею тa гордістю мешканців міста Жидачева є, історія якої сягає кінця XVII – початку XVIII століття. На місці згорілої матірної парохіальної церкви Воскресіння у 1948 році збудували дерев’яну дводільну костьольного типу церкву, яка була знищена вогнем 14 травня 1888 року під час великої пожежі. Нинішню муровану церкву почали будувати у 1892 році і 29 вересня 1901 року за благословення Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького Храм Божий освятив о. декан Строцький. Проповідь у день благословенія церкви виголосив парох Бережниці Королівської о. Корнилій Сеник.19 травня 1912 року відбулося посвячення іконостаса, яке здійснив Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. У 1990 році Храм повернуто в лоно греко-католииької церкви, а з 2000 року він належить Стрийській єпархії УГКІІ, яку очолює Преосвященний Владика Тарас Сеньків. При Воскресінській церкві у 2000 році відкрито парохіальний катехитично-духовний центр, який 30 березня 2000 року освятив теперішній Глава УГКЦ Блаженнійший Кардинал Любомир Гузар. Окрасою і найбільшою цінністю церкви Воскресіння Господнього є Жидачівська чудотворна ікона Матері Божої Воплочення, яку з 1752 року вшановували відпустом у восьму п’ятницю після Великодня, а з 1948 року відпуст проводять у неділю після Зіслання Святого Духа (Зелених свят). Протягом своєї столітньої історії Святовоскресінська церква служила осередком національного духу, культурно-просвітницьким і навіть господарсько-побутовим центром. Тут діяла кооператива – спілка «Церковне братство», захоронка (дитячий садок), надавалась допомога знедоленим. На всю округу славився церковний хор, а за ініціативи М. Будзінського та А. Найди на великі свята грав духовий оркестр. І в теперішній час зачаровують духовні співи дорослого хору (регент М. Малюс) та мелодійні пісні дитячого (регент А. Шміло). Відновлено діяльність духового оркестру (керівник Б. Вербовський).

ЯСІНЯ

Ясіня (гуцул. діалект Ясінє, угор. Kőrösmező) — селище міського типу Рахівського району Закарпатської області. Розташоване біля підніжжя гірських масивів Чорногори і Свидівця, над р. Чорною Тисою, в межах Ясінської улоговини. Розташоване за 32 км від районного центру, 274 км — від Ужгорода. Населення становить 9100 мешканців. Перша згадка у письмових джерелах — 1555 р. (засновники — гуцули з галицького боку Карпат). У цій згадці йдеться про те, що воно належить угорському феодалу Драгфі, а в 1583 р. перейшло у власність феодала Каролі.
За легендою, галичанин Іван Струк пас на цьому боці овець, але раптовий глибокий сніг завадив йому перегнати отару додому. Тож він зробив з ясена кошару для овець, а сам подався до своїх. Коли повернувся, застав отару цілою і неушкодженою, та ще й із приплодом. На знак вдячності Богові він спорудив дерев’яну церквицю, яку прозвали Струківською. А ясен відтоді став символом селища і його назвою. І нині на гербі Ясіня — вівчар Струк, зелене дерево та отара.

У 18 столітті в околицях діяли опришки. Від них лишилася «капличка Довбуша», споруджена коштом отамана 1750 року. Відомі також перекази про те, що в Ясіні на початку 18 століття загинув інший відомий ватажок опришків — Григор Пинтя. Опришківський загін під проводом Михайла Фішерюка-Маріщука діяв на околицях Ясіня навіть у перші роки Першої світової війни.

Пам’ятки архітектури та природи:

Дерев’яна церква Вознесіння Господнього, або Струківська церква, 1824 р.), і дзвіниця, 1813 р.
Церква в Ясіні – досконалий зразок гуцульської школи дерев’яного будівництва, один з найгарніших і найвідоміших дерев’яних храмів України. Струківська церква разом з іншими дерев’яними церквами карпатського регіону, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.
Церква Різдва Богородиці (поч. 20 ст.)
Костьол святих Петра і Павла (1814 р.)
Покровська церква (1903 р.)
Труфанецький водоспад

Драгобрат — одне з наймальовничіших місць Українських Карпат, а також найвисокогірніший гірськолижний курорт України, знаходиться на абсолютних висотах 1300–1700 м над рівнем моря. Курорт знаходиться на відстані 18 км від села Ясіня (Рахівський район, Закарпатська область), 9 км від автомагістралі Ужгород—Івано-Франківськ. До обласного центру (м. Ужгород) — 240 км, до аеропорту Івано-Франківськ — 125 км, до залізничної станції — 12 км. 48°14′57″ пн. ш. 24°14′50″ сх. д.
Драгобрат розмістився серед хвойних лісів, поблизу підніжжя гори Стіг (1707 м). Поруч розташовані гори Жандарми (1800 м) і Близниця (1883 м), з яких видно найвищу точку Українських Карпат — гору Говерлу (2061 м). Підковоподібне розташування гір Свидовецького хребта створює передумови для наявності стабільного снігового покриву з листопада по травень. Свидовецький гірський масив і його пейзажі притягають аматорів гірськолижного спорту з багатьох країн світу.
Близни́ці — дві гори у східній частині масиву Свидівець (Українські Карпати). Розташовані в межах Рахівського району Закарпатської області, між річками Чорною Тисою і Косівською.
Вершини Близниці розміщені поряд і схожі за формою. Висота вищої, північної вершини 1883 м, південної — 1872 м. З півночі Близниці обмежені горою Драгобрат. Південні і західні схили пологі, східні — круто обриваються у бік розширеного верхів’я долини — льодовикового кару з залишками морени та льодовикових озер. Складаються з пісковиків, є прошарки вапняків. До висоти 1400 м — хвойні та букові ліси, криволісся, вище — полонини. Близниці входять до складу природоохоронної території — Свидівецького заповідного масиву (частина Карпатського біосферного заповідника). На горах розташована ботанічна пам’ятка природи — Скелі Близниці, відома наявністю реліктових рослин, таких як білотка (едельвейс), котячі лапки карпатські, любочки несправжньокульбабові, дріада восьмипелюсткова, айстра альпійська.
Через Близницю проходить популярний туристичний маршрут «Вершинами Свидівця» — від селища Ясіня до селища Усть-Чорна (або у зворотному напрямку).

КОЛОМИЯ— центр Коломийського району Івано-Франківської області, адміністративний центр Коломийської районної ради, місто обласного підпорядкування, розміщене на річці Прут. Розміщене у південно-східній частині області, за 65 км від Івано-Франківська. Вузол залізничних і автомобільних шляхів. Населення — 70 тисяч осіб (2006). Коломия відома з середини ХІІІ століття як центр видобутку солі; зазнала значних руйнувань під час турецько-татарських нападів XVI—XVII століть; у 2-й половині XVII — на початку XVIII століття в околицях міста діяли загони опришків. Від середини XIX століття місто пережило підйом культурно-національного розвитку. За часів І світової війни — у зоні бойових дій. Від 1939 року — у складі УРСР; райцентр від 1940 року. Від 1991 року — у незалежній Україні; значний економічний, освітній і культурний осередок Покуття і заходу держави. сторики й досі не мають одностайної відповіді на питання, коли і як виникла Коломия, хто був її засновником, звідки походить назва міста. Ось як про це чи не вперше у XIX столітті зазначив Л. Вайґель: «… Коломия належить до найстаріших у Галичині міст. Дехто, захоплений схожістю вислову, вводить назву слова колонія, тобто римське поселення. Тутешній люд провадить назву міста від назви потоку Коломийка, який так звуть тому, що в нім мили кола».»

Сьогодні найпоширенішими версіями щодо походження назви міста є припущення, побудовані на основі переказів і легенд. Зокрема, це версії, що виникли від сполучення іменника «коло» (колесо) і дієслова «миє» (мити, обмивати), від сербо-хорватського слова «коломий’я», власного чоловічого імені Коломий.
Існує також версія, що Коломию було закладено на честь галицького короля і угорського королевича Коломана (Кальмана) (1209–1241) у 1214 році, вперше висловлена у XIX столітті. Є ще варіант що назву місто отримало від назви річки Прут. Колись Прут мав назву «Мий», відповідно місто назвали «Коло Мия», цебто коло Прута.

Варто відвідати:

Дерев’яна Благовіщенська церква( 1587 рік), дзвіниця XVIII сторіччя, вул. Карпатська, 2; церква розташовується на околиці Коломиї на старому кладовищі. Є однією з найстаріших представниць народної гуцульської дерев’яної архітектури. Колись на цьому місці був монастир, в комплекс якого входила церква, але він був зруйнований татарами. Будівля церкви збереглося. Вона з часом трохи поміняла свій вигляд, але залишилися розпису 1648 року. Ще в радянські часи тут була експозиція Музею писанки. Поруч стоїть двоярусна дзвіниця, яка доповнює весь ансамбль гуцульської народної архітектури.
Костел XIX сторіччя вул. І. Мазепи, 2;

Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття вул.. Театральна, 25 (http://hutsul.museum/) працює з 10.00-18.00,
Музей писанкового розпису, неофіційна назва Музе́й «Пи́санка» — музей писанки в місті Коломиї Івано-Франківської області. В колекції музею понад 6000 писанок з різних регіонів України та країн світу. Серед експонатів музею є також писанки з підписами відомих політичних діячів України. За результатами акції Сім чудес України музей опинився на восьмому місці за голосами інтернет-користувачів та на сімнадцятому місці за голосами експертів. Музей писанкового розпису було створено на основі колекції писанок у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Йосафата Кобринського. Музей урочисто відкрито 26 жовтня 1987 в Коломийській церкві святого Благовіщення якраз у день на 400-ліття цієї церкви. В 2000 музей було відкрито у спеціалізованому будинку, частиною якого є пам’ятник писанці, висота якого сягає 13,5 метрів, а діаметр 10 метрів. Таким чином коломийський пам’ятник є найбільшою писанкою у світі. Будівля була спроектована Ігорем Євстахієвичем Шуманом. Приміщення музею виготовлене повністю з кольорового скла, а загальна площа утвореного таким чином вітражу більша за 600 квадратних метрів.

Музей м.Коломиї вул. Романа Шухевича, 80 Графік роботи: Щоденно з 9 до 18 год. Вихідний день – понеділок.
Парк ім. Кирила Трильовського
Катедральний Собор Преображення Христового – найбільший храм Західної України. Освячення відбулося 19 серпня 2012 року. Початок будівництва – 1999 рік. Собор, заввишки 52 м і розміром 48 м на 42 м, має два поверхи площею по 1,5 тис. м². На першому поверсі може поміститися 2 тис. прихожан, на другому – 3 тисячі. Храм побудовано із цегли, його склепіння – із залізобетонних конструкцій, а дерево використовували лише для покрівлі. Є опалення. Куполи собору зроблено з мідної бляхи, кошти на яку пожертвував Йоан Павло II під час свого візиту в Україну.
Ратуша В 1865 році в центрі Коломиї трапилася велика пожежа.Згоріла дерев”яна ратуша,якій було більш як 200 років, що стояла посередині великої центральної міської площі “Ринок”.Згоріло також багато навколишніх дерев”яних житлових будинків.Ратушу не відбудовували,а збудували іншу на новому місці.Збудували так,що вона стояла одночасно на розі колишньої, потерпілої від пожежі площі і на розі нової площі “Ринок”,розташованої від попередньої метрів на 200 на схід.Це теперішня ратуша.Її збудували вже не дерев”яною, а кам”яною.В 1875 році під час копання траншей для фундаменту нової кам”яної ратуші знаходили рештки поховань колишнього кляшторного (монастирського) цвинтаря(кладовища),який був на цьому місці і який закрили років за 100 перед цим. Будівництво ратуші завершено в 1877 році.Великий гарний триповерховий будинок.Ратуша має кам”яну вежу з годинником.Спрощений варіант віденського механізму.Ратуша–символ міста.В середні віки право встановлювати вежі з годинником мали лише міста з Магдебурським правом.А Коломия отримала Магдебурське право в 1405 році.(Для порівняння:Львів-1356р.,Луцьк-1432р.,Житомир-1444р.,Київ-1494-1497р.)Урочисте відкриття новозбудованої ратуші відбулося 22 листопада 1877 року.Сюди переселився магістрат.В 1880 році до Коломийської ратуші був доставлений затриманий Іван Франко(27.08.1856-28.05 1916).Він приїхав до коломийського повіту в пошуках роботи,але на порушення існуючого закону приїхав без документу,що посвідчує особу.На той час в Коломийському повіті відбувалися селянські заворушення і Франка затримав в Яблунові жандармський пост під час звичайної перевірки документів.4 березня його доставили в Коломийську ратушу(центр повіту) для встановлення особи.Кілька годин Франко перебував в ратуші в поліцейській камері для затриманих. Це не була тюрма.Франко назвався,але для перевірки правдивості наданих ним відомостей і отримання документів, що посвідчують його особу,потрібен був час. Франка доправили до тюрми, що була поруч з “обводовим”(окружним) судом і там він перебував три місяці: з 5 березня 1880 року по 10 червня 1880 року.Про це свідчить меморіальна дошка,відкрита в серпні 2008 року на приміщенні колишнього “обводового” суду.Тим часом надійшли необхідні документи.10 червня Франка знову доправили до ратуші і 11 червня оголосили йому рішення суду:вислати його до рідного села Нагуєвичі Дрогобицького повіту під жандармським конвоєм.Помиляються ті,хто вважає, що в ратуші була тюрма.Тут були лише камери для тимчасового, на кілька годин, затримання. Помиляються ті,хто вважає, що Франко,перебуваючи в ув”язненні,написав вірші в Коломийській ратуші.Він їх написав в тюрмі окружного суду(“Вічний революціонер”,”Не пора” і др.).Помиляються ті,хто вважає, що заарештувавши Франка на цей раз,його переслідували за політичну діяльність.Його арештували за порушення паспортного режиму,через відсутність посвідчення особи і тримали в тюрмі до отримання відповідних документів.Висока вежа Коломийської ратуші використовувалась і як пожежна вежа розташованого на подвір”ї ратуші пожежного депо.Черговий пожежник оглядав місто з кругового балкончика,який і зараз є на вершині вежі вище годинника.(Чергування пожежників припинилося десь в середині 1960-х років в зв”язку зі значним розширенням телефонної мережі міста після встановлення на центральній пошті великої автоматичної телефонної станції.)Щоденно на балкон ратуші виходив трубач і в 6 годин ранку та о 21 годині виконував мелодію пісні “Коли ранні встають зорі”,слова до котрої написав уродженець Коломийщини (село Голосків) польський поет-романтик Францішек Карпінський).Через кілька років після 2 світової війни в приміщеннях ратуші розташовувалось медичне училище,яке знаходилось там тривалий час.Після проголошення незалежності України медичне училище переселилося в інше приміщення(дивись “Бывший штаб дивизии РВСН.”)Тепер тут Коломийська міська рада.
Церква Святого Архистратига Михаїла (48°31’30″N 25°2’7″E) Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ побудована 1864 р., висвячена 1871 р. Авторами первісного іконостасу та образів були угорський художник Міклош та відомий український маляр Корнило Устиянович. В 1871-1892 рр. відновлював і виправляв згідно зі східним стилем коломийський художник, професор гімназії Валеріан Крицінський. В 1990-их церкву реставровано, нові настінні розписи та іконостас виконано коломийськими художниками. Будівництвом церкви займалися спочатку о. Іван Озаркевич, парох Коломиї в 1837-53 рр., відомий громадський і культурний діяч, засновник першого українського театру в Галичині (1848), пізніше о. Лука Данкевич, парох Коломиї в 1857-67 рр., поет, байкар, громадський діяч. Близько 40 років у церкві правив о. Олександр Русин, парох, декан, громадський діяч.

НИЖНІЙ ВЕРБІЖ

Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Координати: 48°29′32″ пн. ш. 25°00′40″ сх. д.)— дерев’яна церква в селі Нижній Вербіж Коломийського району Івано-Франківської області, споруджена в 1756–1808 роках. Видатна пам’ятка архітектури та монументального мистецтва, включена у список світової спадщини ЮНЕСКО. Церква Різдва Пресвятої Богородиці розташована в західній частині села на схилі пагорба. За переказами, нинішню церкву Різдва Пресвятої Богородиці збудував за опришківські гроші Григір Мельник, який прожив 114 років і тут же коло церкви похований. У зв’язку із будівництвом церкви австрійський цісар Фердинанд нагородив Григорія Семенюка Малою золотою медаллю «За заслуги». На могилі Григіра Мельника, що збереглася, був напис, відтворений тепер на новому хресті: «Б + П / тутъ спочиває Р. Б. / Григорій Семенюк / Мельникъ / добродітель і про- / візоръ сіѧ ц~ркви. / проживъ літъ 114 / а преста- висѧ року / 1822». Над порталом церкви є донтарський напис, який також свідчить, що «сиа цер- ков єсть за стараіємь соwрɣжи титора Григориа Сємєнюка и прочіихь провьзоров рокɣ БЖ 1788 ІАWI МЦА МАІ ДИА 3»

Опубліковано у велопробіг | Теґи: , , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.