Довжина маршруту (до кінцевої точки): 2 км.
Складність: початковий
Тривалість: 2 години
Формат: краєзнавчий, сімейний,
Стан дороги: тверде, дорога
Спосіб пересування: пішки, автомобілем, велосипедом, автобусом
Трек маршруту:
Сайт: http://www.stryi-tur.info/marshruti/krayeznavchij/mandrivka-starovinnimi-vulicyami-striya/
Маршрут: Проспект В’ячеслава Чорновола – вул. С. Крушельницької: Будинок учнівської творчості, міський Будинок культури, церква Святого Михаїла – вул. Коперника: СЗШ №6 – вул. І. Франка – вул. Т. Шевченка – площа Незалежності – вул. О.Бобикевича – вул. Є. Олесницького – вул. Народна: Народний дім – вул. Я. Стецька – майдан 22-го Січня – майдан Ринок – вул. Замкова – вул. Валова
Відвідини Стрия туристи і гості нашого міста найчастіше починають із залізничного вокзалу.
Перша дерев’яна “станція колійова”, побудована у 1872-1875 рр., згоріла під час великої пожежі 1886 року.
Вокзал, споруджений перед Першою cвітовою війною, був знищений відступаючими частинами російських військ. А цегляний одноповерховий, збудований за Польщі, висадили в повітря гітлерівці в 1944р. І лише згодом на місці квиткових кас стрияни спорудили новий двоповерховий мурований вокзал.
На привокзальній площі гостей міста зустрічав колись ряд кінних фіакрів, а навпроти, де нині магазин “Ірина”, красувався витонченою ліпниною, балконами, еркерами готель “Імперіал”, збудований у стилі сецесія.
“Коліївкою” ще й нині старожили називають проспект В’ячеслава Чорновола, що веде до центру міста.
Обабіч вулиці – старі кам’яниці і “партерні” будинки. В одному з них, будинку Трумвальтера, містився магазин музичних інструментів: роялів, піаніно, арф, цимбал, фісгармоній. Направо від проспекту – вул. С. Крушельницької (Кохановського, Фрунзе). У колишній віллі “Турег”, збудованій у другій половині ХІХ ст. у стилі еклектичного історизму (суміш стилів), нині розмістився Центр дитячої творчості. А в минулому тут був парафіяльний будинок костелу Йозефа, де жили сестри назаретянки. Сюди приходили діти на навчання, яке проводилося польською мовою. Навпроти – сам костел, збудований у стилі модерн з елементами готики. Нині – це православна церква Святого Михаїла. У минулому при цьому костелі жили сестри серафитки (у приміщенні сучасної ЗСШ №8), які утримували захоронку – займалися вихованням дітей дошкільного віку. Цікавий за своєю архітектурою і будинок польських залізничників “Сокіл” (сьогодні міський Будинок культури). Ця споруда належала гімнастичному товариству “Сокіл”, яке було утворено 7 лютого 1867 року польськими патріотами у Львові на зразок чеських “Соколів” (1862р.).
Це нове “гніздо” було закладено у Стрию в 1892 році під керівництвом Міхала ранцішека Сльозарського (29.09.1839 – 13.04.1903). Першим гаслом “Соколів” було “В здоровому тілі – здоровий дух”. У 1946 році було завершено будівництво даної споруди, архітектором якої був В.Крижанівський. А в 1923 році приміщен- ня товариства “Сокіл” було частково добудоване. У 50-х роках тут діяв Стрийський драматичний театр.
Направо від вул. С. Крушельницької – вул. М. Коперника, де знаходиться ЗСШ №6. Приміщення школи побудовано в 1892 році. Спершу школа була польською. По лівому боці приміщення (з боку залізниці) була жіноча школа, справа – чоловіча. Жіноча школа носила назву Словацького, чоловіча – Кохановського. Учні ходили в спеціальній шкільній формі, перший урок починався молитвою. У школі викладалася українська мова, що називалася руською. У класах за партами школярі сиділи, тримаючи руки за спиною (слідкували за осанкою). У роки війни (1941-1945 рр.) тут був госпіталь, а після війни школа належала Міністерству шляхів сполучення.
З 1959 року і по сьогоднішній день навчання в школі ведеться українською мовою.
Цікава архітектурними забудовами і вулиця Івана Франка. Саме тут споруджені в кінці ХІХ ст. іменні вілли “Стефа” та “Гелена” (стиль модерн) з мансардами та вежами. У стилі еклектичного історизму збудований будинок, в якому розміщена дитяча лікарня. На розі вулиць Франка і Шевченка – величний будинок кінця ХІХ ст., що належав стрийському багатію Солтису. Це ще один зразок стилю сецесія. А у нинішній ЗСШ №5 в минулому була приватна польська гімназія “Люкс”, де вчилося чимало дівчат-українок. Вгорі на фасаді будинку колись був напис: “Фіят люкс” (“нехай буде світло”).
Гордість Майдану Незалежності – творіння скульпторів Василя і Володимира Одрехівських – меморіально- скульптурний комплекс, присвячений будителям і просвітителям нації Тарасу Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці. Відкриття пам’ятника відбулося 24 серпня 1995 року.
Будинок на розі проспекту В.Чорновола, де тепер міститься поліклініка, знаний у колишньому Стрию як кам’яниця Фіндлінга, побудований у стилі сецесія на початку ХХ ст., декорований ліпниною, анкерною огорожею балконів.
Продовжуємо мандрувати однією з тихих вуличок нашого міста: вулицею отця Олекси Бобикевича. Кожного робочого дня на цій вулиці жвавий рух: поспішають до школи діти і дорослі. А що ми знаємо про неї?
Виявляється з цією вулицею пов’язано багато цікавого. Вона розташована в центрі міста‚ перша паралельна до вулиці Т. Шевченка в бік вокзалу. Починається від вулиці Євгена Олесницького і виходить на проспект В’ячеслава Чорновола. До закінчення Другої світової війни це була вулиця Головацького. Після війни її перейменували на вулицю Микити Хрущова‚ який на той час був першим секретарем ЦК КПУ. Потім вийшла постанова ЦК компартії СРСР про те‚ що заборонено називати вулиці іменами живих людей, і вулицю перейменували на Якова Свердлова.
Після проголошення України незалежною самостійною державою вулицю назвали іменем отця Олекси Бобикевича.
У 1886 році велика пожежа спустошила Стрий: ¾ міста вигоріло.
Незабаром почалася відбудова‚ кошти на неї для погорільців надходили з різних місць‚ навіть з далекої Австралії. Очевдно‚ саме з цією подією можна пов’язати той факт‚ що забудова вулиці О. Бобикевича припадає на кінець ХІХ – початок ХХ століття. Вулиця нараховує всього 15 номерів‚ але має багато цікавих споруд. Будинок номер 2 був побудований в 1899 році‚ його будова тривала 8 років. З 1891 і до 1908 року цей будинок належав Євгену Олесницькоу – відомому громадсько-політичному і культурно -освітньому діячу‚ адвокату і парламентарю.
З 1909 року‚ після від’їзду Є. Олесницького зі Стрия‚ будинок належав українській громаді, в ньому містилися різні спілки та організації‚ а також філія Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка. Під час німецької окупації в будинку знаходилася кухня‚ яка обслуговувала німецький госпіталь, а з 1948 року в ньому розмістився краєзнавчий музей “Верховина”.
Стрийський краєзнавчий музей “Верховина” започаткувало передове вчительство Стрия. Датою створення вважається 1932 рік‚ хоча накопичення експонатів почалось значно раніше. Довший час музейні експонати не мали постійного місця‚ проте з 1948 року остаточно і до сьогодні розмістилися в колишній садибі Є. Олесницького.
Науковою базою музею є фонди‚ які налічують понад 26 тисяч одиниць. Найцінніші експонати – старо-друки‚ ікони‚ народна ноша‚ писанки‚ взірці вишивок‚ рідкісні книги‚ монети‚ медалі.
При музеї є бібліотека краєзнавчої літератури‚ працює фотолабораторія.
Музейна експозиція складається з відділів природи‚ історії та етнографії.
Цікавим музейним експонатом є 2 гармати на постаменті перед входом. За часів австрійського панування у Стрию був створений піхотний полк із стриян. Один батальйон цього полку стояв в казармах на Замку біля парку “Вільшина” (сучасний парк ім. Т. Шевченка)‚ другий був відправлений на фронт в час війни між Австрією, Наполеоном ІІІ та Італією. Під містами Маджента і Сольферіно в червні 1859 року в кривавих боях полягло 488 старшин і вояків полку. На пам’ять про ці події було споруджено пам’ятник у парку “Вільшина” (біля місця‚ де тепер стоїть пам’ятник Т. Шевченку). Це був цілий меморіальний комплекс (фотографія його збереглася у музеї). Поляки‚ прийшовши до влади‚ пам’ятник знищили. Яким чином уцілів його фрагмент‚ хто його врятував – невідомо. На музеї встановлено меморіальну таблицю на честь О. Бобикевича, Є. Олесницького, О. Нижанківського.
У домі № 6‚ на розі вулиць О. Бобикевича і А. Чайківського‚ до 1965 року знаходилась музична школа. Тепер тут житловий будинок.
Простуючи далі‚ підходимо до житлового будинку №12. Він цікавий тим‚ що у квартирах 6 і 7 до 1939 року було казино‚ яким заправляв поляк Завадський. А в квартирі №3 була приватна реміснича школа для хлопчиків‚ що приїжджали сюди з приміських сіл. Такі ремісничі школи були попередниками сучасної професійно-технічної освіти.
Дім №11 і перший поверх дому №16 завжди були магазинами.
У будинку №7‚ в невеликій двокімнатній квартирі мешкали дві вчительки-сестри Ольга Новицька, Омеляна Колодницька та їх брат Степан Новицький, сотник УГА.
Степан Новицький – стриянин‚ псевдо “спец”. У 1942-43 роках був старшиною оперативного відділу Краєвого Війська штабу ОУН Львівського краю‚ а згодом з січня 1944 року був старшиною оперативного Головного штабу. У великій операції УПА‚ яка закінчилася переможно в першій половині червня 1944 р.‚ сотник С. Новицький брав участь як інспектор Головного Військового штабу УПА при галицьких і волинських відділах УПА‚ що діяли на Холмщині. Операція закінчилась успішно‚ проте сотник С. Новицький до цього не дожив.
Він загинув у квітні чи травні 1944 р. До війни С. Новицький і його сестри навчались у стрийських гімназіях‚ були активними пластунами.
Дім №5 побудований в стилі модерн романтичний на початку ХХ століття. Він належав сім’ї адвоката, і за чутками‚ цей замочок у мініатюрі був подарунком для двох незаміжніх дочок адвоката. У 1939 році сім’я покинула будинок‚ виїхавши до Польщі. Деякі з жителів вулиці розповідали‚ що під час війни тут була карна структура (гестапо чи поліцейське управління)‚ висновки ґрунтувалися на тому‚ що вночі з підвалів лунали крики людей. Після відходу німецьких військ жителі сусідніх будинків‚ зайшовши в підземелля‚ побачили стіни, забризкані кров’ю. Зараз це будинок Працівників освіти, в якому також розмістився музей літературно-мистецького об’єднання “Хвилі Стрия” (існує з 1974 року). У ньому зібрані й експонуються кращі твори стрийських митців.
Будівництво будинку №3 (в якому знаходиться ЗСШ №4) закінчилось в 1936 році. Тут відкрилася польська жіноча гімназія. Під час війни в приміщенні діяв німецький госпіталь‚ їжу для поранених готували навпроти‚ в будинку, де тепер діє краєзнавчий музей. Після війни – це жіноча школа‚ пізніше – мішана (для дівчат і хлопців). Саме тоді починається добудова школи‚ з’являється корпус‚ що тягнеться вглиб двору. Сьогодні – це школа з просторими світлими коридорами та по-домашньому затишними класами‚ яка з 1993 року отримала статус спеціалізованої з поглибленим вивченням англійської мови. Крім англійської‚ у школі вивчаються німецька і французька.
Вулиці, як і люди, мають свої долі, свою історію, кожна з них може багато про що розповісти.
Є у нашому місті вулиці, доля яких тісно переплітається з культурно-політичним життям українців у Стрию. Одна з них – вулиця Є.Олесницького. Вона сформувалася у другій половині ХІХ сторіччя. Забудована, в основному, добротними дво- і триповерховими цегляними будинками, власниками яких були переважно стрийські міщани польської та єврейської національностей. Будівництво цих домів велося наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Тут мешкали здебільшого українці, серед яких – чимало відомих представників української інтелігенції, визначних політичних діячів Стрийщини.
Спершу вулиця називалася Трибунальська від слова “трибунал”, тобто, суд. Очевидно, назву їй дали окружний та міський суди, які були розташовані в будинку, де нині міститься міська рада.
У 1937 році польська адміністрація присвоїла вулиці назву польського реакціонера “україножера” (до речі, сам він був українського походження) Тадея Голувки, якого за вироком краєвого Проводу ОУН ліквідовано у Трускавці.
У роки радянської влади цій вулиці надано ім’я кривавого ката Ф.Дзержинського. І лише в 1991 році вулицю названо іменем видатного культурно-просвітницького діяча, одного з тих, хто свого часу “розбудив Стрийщину”, доктора Євгена Олесницького.
Екскурсію по цій вулиці варто розпочати з будинку №1, у якому до 1939 року проживав та вів свою адвокатську канцелярію доктор В. Лужецький, уродженець Сколівщини. Після закінчення університету у Відні він працював деякий час суддею, а у 1921 році відкрив у Стрию адвокатську канцелярію. Спеціалізувався на політичних процесах. Був людиною надзвичайно релігійною та відважною. У 1939 році заарештований, відсидів рік у в’язниці, однак якимось чудом був з неї звільнений, тож у 1944 році виїхав у Польщу, де і помер.
У будинку №3 на другому поверсі мешкав та мав свою контору заприсяжений землемір інженер Михайло Кравців з дружиною та двома дочками. Це була надзвичайної вдачі людина. З ледь посрібленим сивиною волоссям, смаглявим обличчям, живими розумними очима, завжди привітний та доброзичливий.
Одягався скромно, але елегантно, здебільшого в одяг спортивного покрою. Був членом крайового Проводу ОУН, твердим націоналістом, несхитним у своїх політичних переконаннях. Був і в’язнем зловісної польської Берези Картузької (відомий польський концтабір для політв’язнів) та жахливого німецького Освєнціма, звідкіля йому вдалося врятуватися.
У помешканні Кравцівих завжди було людно. Тут часто бували С. Бандера, сім’я Ребетів, Є. Охримович та інші видатні діячі ОУН. Довший час проживав тут нелегально й Зіновій Коссак (після вбивства в Трускавці Голувки), коли за ним нишпорили польські поліцейські агенти і були розіслані розшукові листи. У 1938 році З. Коссак перебрався на Закарпатську Україну, де загинув у бою з інтервентами.
Пані Меланія, дружина Михайла Кравціва, була рада гостям, для яких у цій господі завжди знаходилася склянка кави чи чаю, хоча матеріально жилося подружжю досить сутужно, бо пан інженер, бойкотований поляками, часто сидів без праці. Помер М. Кравців у 1975 році на еміграції. Сьогодні на будинку відкрито меморіальну дошку.
На другому боці вулиці під №4 – непривітні похмурі будинки колишньої в’язниці. Тюрма, споруджена у другій половині ХІХ ст. австро-угорською адміністрацією у самому центрі міста, мала, очевидно, своєю наявністю нагадувати усім “вірнопідданим”, що порушення цісарських законів суворо караються. У її застінках як за австрійської, так і за польської окупації, побувало чимало політв’язнів-українців. Однак правдивої “слави”, як споруда жаху, помешкання диявола, зажила вона за більшовицьких часів. У 1939-41 роках тюрма ледь вміщала арештованих. Не помогло й те, що з тісних кам’яних мішків-камер винесли все “непотрібне”, навіть тюремні нари. У кожній такій камері знаходилося по 50-60 в’язнів, яких регулярно відправляли у табори Сибіру, Колими чи Казахстану. Частину в’язнів після жорстоких тортур ліквідовували на місці або у довколишніх лісах.
Після відступу Червоної Армії зі Стрия у червні 1941 року тут було виявлено численні камери, спеціально пристосовані до витончених у своєму садизмі тортур, масові захоронення понівечених трупів. Тоді ж, третього липня, відбувся величезний похорон понад 60 закатованих. А в 1990 році проведено розкопки подвір’я тюрми і виявлено ще багато останків жертв.
У будинку №5 вів адвокатську канцелярію, а під дев’ятим номером мешкав доктор Роман Домбчевський. Це була людина високої культури та інтелекту, колишній старшина УГА, опісля секретар посольства у Празі, видатний юрист, політик та публіцист. Володів 8 європейськими мовами, прекрасно грав на скрипці.
Дописував до багатьох галицьких та зарубіжних газет і журналів. Людиною в побуті був дуже педантичною, а в спілкуванні – приємною та доброзичливою. Славився як продовжувач традицій доктора Є. Олесницького, так званого “хлопського адвоката”, оскільки за ведені ним судові справи селян брав дуже малу плату або проводив їх безкоштовно, зовсім не дбав про матеріальні блага і вів дуже скромний спосіб життя.
Разом з Є. Сілецьким він був засновником музею “Верховина”, склав статут музею і був його юридичним консультантом. Його праця “За право мови” – була значним вкладом у боротьбу галицької інтелігенції за право вживання української мови нарівні з урядовою польською.
Восени 1939 року Р. Домбчевського арештувало НКВД. Його засудили на десять років далеких таборів. Десь там, на чужині, загубився його слід. Найнепомітніший будинок під номером вісім. В кінці ХІХ століття його придбав відомий та політичний діяч, один з будителів Стрийщини отець Олекса Бобикевич У будинку №11 проживав та проводив адвокатську канцелярію доктор В. Калуський. Він закінчив Львівський університет і після здобуття докторату відбував адвокатську практику у доктора Є. Олесницького, виконуючи при цьому функцію його особистого секретаря.
Свого часу це був один із кращих юристів Стрия, один із оборонців С. Бандери у процесах, зв’язаних з убивством польського міністра П’єрацького (1934 рік). Оборонив Т. Охримовича перед наглим польським судом від повішення, коли кат з Варшави вже чекав у Стрию на закінчення процесу, щоб негайно виконати вирок.
Був членом чи очолював низку українських установ у Стрию. Після закінчення війни – доцент римського права в Українському Вільному Університеті у Мюнхені.
Після переїзду у США працював професором права в українському технічному інституті у Нью-Йорку. Помер у 1961 році.
У будинку №12 до 1939 року жив корінний стриянин, професор Стрийської гімназії Іван Яцкевич, який у 50-х роках помер на еміграції у Відні. Йому належала одна з кращих у місті приватних бібліотек, яка у післявоєнний період розграбована та знищена.
У будинку №17 жив та працював старійшина стрийських юристів доктор А. Гарасимів. За часів ЗУНРу він був стрийським старостою. Три його сини воювали у лавах УСС з самого початку створення легіону до останніх його днів.
У будинку №25 до війни містилися фінансовий та земельний відділи Стрийського староства. Зараз тут нотаріальна контора.
У будинку під №26 була розміщена трирічна жіноча професійна школа домашнього господарства. Це була напівприватна школа Союзу жінок-польок, в якій навчали дівчат всього необхідного: від приготування їжі – до виховання дітей.
А будинок №27, який сьогодні вже не існує (на його місці побудований сучасний п’ятиповерховий), вписав в історію вулиці трагічну сторінку. Тут в 1939-41 рр. містився залізничний відділ НКВД. У його підземеллях загинуло чимало невинних людей – жертв кривавих катів.
У кутовому будинку – великій триповерховій кам’яниці, яка належала стрийському комерсанту єврею Датнеру, містилася одна з найбільших у місті бакалійно-гастрономічна крамниця, що належала власникові будинку.
У будинку №30 жив та мав свою канцелярію адвокат доктор Є. Охримович, колишній старшина УГА. Походив з дуже заслуженого, зокрема, для Стрийщини, роду. Брав участь у громадській праці, особливо господарській. Віддано і безкоштовно обороняв політичних в’язнів. У 1939 році арештований більшовиками, загинув у в’язниці.
Ось і закінчилась наша екскурсія по вулиці, якою за час її існування крокували вояцькі чоботи австрійців, мадярів, чехів, німців, румунів, росіян, поляків, більшовиків… По ній крокували й січові стрільці та вояки Галицької армії. Нею пихаті польські жандарми у березні 1919 року вели на розстріл нашого незабутнього земляка, композитора Остапа Нижанківського. Вели тільки за те, що він любив Україну і вірно служив їй.
Вулиця таки дочекалась, що названо її іменем великого громадянина і патріота – Євгена Олесницького.
Пройшовши вулицею Олесницького до вул. Шевченка, звертаємо на вул. Народну (Поля Гоша). Тут розміщена одна з найвідоміших і найславетніших споруд Стрия – Народний дім, побудована на кошти українців і відкрита у 1901 році (див. маршрут “Визначні постаті Стрийщини”).
Вулицею Народною попрямуємо на майдан 22-го Січня. З правого боку розташоване приміщення ЗСШ №7. У 1885 році на цьому місці було споруджено будинок гімназії, через рік воно згоріло під час великої пожежі міста, відбудоване у 1887 році. Це був чотирикутник з двома однаковими фасадами (від костелу та вул. Є. Коновальця, колишня Собєского). Будівля була зведена в кращих традиціях класицизму. Територія навколо гімназії була викладена бруківкою, по периметру висаджені дерева з кулястими кронами. Перед фасадом від вул. Собєского поляки встановили пам’ятник С. Кілінському – герою визвольної війни під проводом Костюшка (згодом на цьому місці було поставлено пам’ятник Є. Примакову, а в часи незалежної України – С. Бандері). В часі війни один корпус гімназії (від костелу) згорів і вже не був відновлений. Гімназію в різний час закінчило чимало визначних діячів української культури, політиків та науковців, зокрема тут навчалися Філарет Колесса, Лев Ребет, Олекса Гасин, Петро Мірчук, Степан Охримович, Мирослав-Іван Любачівський, Степан Рудницький.
Майдан 22-го Січня – одна з найдавніших частин міста. Вже у ХІV ст. тут постав костел, що був парафіяльним. Біля костелу знаходились будинки вікарія та органіста, тут же навчалися діти, поряд з костелом до кінця ХVІІІ ст. розташувався цвинтар, на ньому – шпиталь. Австрійсько-цісарська адміністрація заборонила розміщення цвинтарів у середмістях, тому його перенесли на околицю; квартал навколо костелу поступово забудовувався, проте сама споруда костелу залишалася міською домінантою аж до середини ХХ століття. Костел було добре видно за декілька кілометрів від міста, і на тлі голубого неба яскраво вимальовувалася червона цегляна вежа дзвіниці з готичним шпилем. Протягом своєї історії костел багато разів зазнавав руйнувань від пожеж, його перебудовували, добудовували, але в своїй основі він зберіг риси готичної споруди, якою був у ХІХ столітті (докладніше див. маршрут “Сакральні споруди Стрия”).
З майдану 22-го Січня виходимо на майдан Ринок. Це теж найстаріша частина міста, серце середньовічного Стрия. Забудувалася вона згідно з вимогами маґдебурзького права. Площа має перпендикулярно-перехресну систему планування, яка збереглася в Стрию (як і багатьох середніх і малих містечках) набагато краще, ніж сама забудова. Проте Стрийський ринок має ще одну особливість: відсутність ратуші посередині, котра згоріла і не була відбудована, незважаючи на те, що проводився навіть спеціальний конкурс на кращий проект.
У часи середньовіччя та й пізніше площа була забудована низькими дерев’яними будинками з виступаючими піддашшями на дерев’яних стовпчиках. Лише один мурований будиночок – аптека чеха Боуліка – прикрашав площу навіть на початку ХІХ століття. У ратуші знаходилося приміщення для радників і тюрма, а навколо – крамниці. Король також дозволив утримувати під ратушею пивницю (так званий шротамт). У всі часи на Ринку відбувалися базари, основним базарним днем була субота, а десь із ХVІІІ століття – четвер. Майдан заставляли столами з крамом, тут же було об лаштоване місце під стоянку для фіакрів (з ХІХ ст.). Будинки, які зараз оточують майдан, побудовані після пожежі 1886 року. Під ними розташовані склепінчасті підземелля, призначені для складування товарів. Із 46 споруд Ринку 13 є пам’ятками архітектури місцевого значення, це будинки №№ 13, 14, 15, 16, 18, 20, 38, 40, 41, 44, 46. З майдану Ринок виходить вісім різних вулиць, і тільки одна з них посеред кварталу, що не є типовим для стандартної забудови міста на маґдебурзькім праві. У середньовічних містах земля в середмісті була дуже дорога, тож ділянки нарізалися в поздовжньому напрямі (вузькою частиною до площі), тому фасади здебільшого були неширокими (але повинні були мати не менше 3 вікон), а от бічні стіни будинків тяглися вглиб кварталу, там розташовувалися господарські приміщення, майстерні, двори. На Ринку забудова була щільною, будинки прилягали один до одного (що збереглося у Стрию). Кількість вікон на фасаді вказувала на майновий стан господаря, тільки багач міг дозволити собі 6 вікон. Ще і на початку ХХ ст. у ярмаркові дні Ринок перетворювався на гомінкий базар, проте міська адміністрація строго слідкувала за чистотою і порядком; площа була посипана дрібним річковим піском, ряди з городиною, м’ясом і набілом (молочними продуктами) чітко відділялися одні від одних. Перші поверхи двоповерхових будинків, як і зараз, займали крамнички.
З майдану Ринок на південь веде вулиця Замкова, її назва вказує на те, що раніше вона з’єднувала середмістя і старостинський замок, який був оточений з усіх боків ставом і славився як неприступна твердиня. Принаймні його ні разу не взяли ні татари, ні інші завойовники. Замок був дерев’яним, лише скарбниця була кам’яною, дахи веж були помальовані в червоні і зелені кольори, а позолочені вершини разом з королівськими штандартами здалеку світилися на сонці. У замку була велика залога (до 100 чоловік), добре озброєна.
Багаті міщани зберігали там свої депозити, крім того замок мав власну тюрму. У ХVІІІ ст. він був перебудований на палац, а згодом і зовсім занедбаний. З його решток в часи Австро-Угорщини військові побудували казарми.
Сьогодні на цьому місці нічого не залишилося від колишньої фортеці, окрім назви вулиці. Саме в південно-східному кварталі зосереджувалося єврейське життя, тут були шпиталь, синагога, школа. Синагога славилася красою і досконалістю форм, однак від неї збереглися лише руїни. З північного боку Ринку вулиці виходили на торговицю і львівський тракт, уздовж якого стояло чимало корчм, а у ХІХ столітті цей район міста заселили німецькі колоністи, які звели євангелістську церкву, парафіяльний дім, Німецький дім і німецьку школу. На захід від Ринку виходить вулиця Валова, саме тут проходив перший ряд оборонних валів з частоколом (другий ряд оточував місто з передмістям). Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття це був досить заможний район, в якому розташовувались поруч з житлом громадські та адміністративні будівлі (пошта, гімназії, трохи далі будинок купців, так звана “Гвязда”). На цій вулиці зараз розміщена Стрийська музична школа ім. О. Нижанківського (у приміщенні школи знаходиться музей Остапа та Нестора Нижанківських), а також в одноповерховому сецесійному будиночку музей Ольги Бачинської –визначної громадської діячки Галичини.
Джерело: Туристичний путівник «Мандрівки вулицями Стрия»