Гніздичів

Гніздичів (Гніздичівська селищна рада,
КОАТУУ: 4621555300, ЄДРПОУ: 26256866)

Населення Гніздичів: 4183 осіб, (Загальне населення: Гніздичівська селищна рада: 4916 осіб)

У підпорядкуванні: село Королівка (75 чол), село Покрівці (658 чол)

Адреса: 81740, Львівська обл., Стрийський (був Жидачівський) р-н, смт Гніздичів, вул. Грушевського, буд. 7

Група в фейсбук

Монастир св. Герарда. Кохавина

Замовити прапорець

Географічне положення

Гніздичів – красиве і неповторне селище галицького краю України.
Селище розкинулось на межі горбистої Подільської височини і плоскої улоговини Передкарпаття, а саме на Стрийсько-Жидачівській низовині.
Абсолютна висота Гніздичева сягає 216 м. Місцевість має рівнинний характер, місцями заболочена. Основними формами місцевості є горби та рівнини. Через територію селища протікає річка Стрий, найбільша притока Дністра.  Долина річки вкрита алювіальними відкладами. Висота берегів – 1 – 2м, швидкість течії – 1,55 м/с., режим річки залежить від атмосферних опадів. Велика повінь 1969 р. руйнувала будинки. Від цього паводку гинула худоба. Від можливого потопу врятувались гніздичівці в 2008 р.
Геологічна будова характеризується наявністю відкладів крейдового, неогенового, четвертинного періодів. Вони складені з гіпсу, пісків, глини і вапняків.
Гніздичів знаходиться на відстані 70 км південніше Львова і межує з такими населеними пунктами: м. Жидачів, с. Руда, с. Лівчиці, с. Заболотівці, с. Покрівці і через річку Стрий – з с. Волицею – Гніздичівською.

Територію селища перетинають високовольтні магістральні лінії електропередачі, нафтопроводи, залізничні та автомобільні шляхи, що сприяють економічним зв’язкам з районом та областю.
Чисельність населення становить близько 5000  жителів (за даними 2016 р.), площа – 610 га.
Селище – однонаціональне, тут проживають виключно українці. У Гніздичеві налічується 1200 сімейних помешкань.

В умовах польського панування

Про давні часи Гніздичева збереглося мало відомостей. Одна з найдавніших письмових згадок про село відноситься до 1462 р. У латинській транскрипції його назва була записана [гніздичовче]. Це були часи польського панування на галицьких землях, які до Польщі приєднала королева Ярвича ще в 1387 р. Село Гніздичів тоді належало шляхтичу Євстафію Виговському, батьку гетьмана Івана Виговського, а надалі переходило до його нащадків. Про давні часи Гніздичева зібрав відомості львівський історик Василь Лаба. Легенда про походження назви селища описується у книзі «Татарівець».

У 1670-х роках Жидачівщина потерпала від безперервних турецько-польських війн. “Земля жидачівська обома військами за кілька тижнів повністю зруйнована”, – зазначалось в ухвалі польського сейму.

Австрійські порядки

Навесні  1772 р. у результаті першого поділу Речі Посполитої Галичина перейшла до складу Австрійської імперії. Австрійські урядовці взялися за облік населення та вияснення його економічних відносин. Слід зазначити, що на чиновницькі посади австрійський уряд призначав переважно поляків.

У Гніздичеві в 1773 р. було 88 господарств. Панщина тоді становила 3 дні на тиждень. Селяни відробляли також різні повинності, виконували шарваркові роботи, пов’язані з ремонтом доріг. Гніздичівська громада біля річки Стрий мала понад морг площі, яка називалась громадське гнутровисько. Звідси брали дрібне каміння для засипання ям на дорогах. Не виключено, що поруч могла знаходитись трохи менша площа для вибілювання полотна. Цю роботу  переважно виконували діти.
У селі проживали мешканці з прізвищами: Бабій, Васильків, Ґранас, Іллічин, Кузишин, Максимів, Пущак, Салдан, Семчишин, Хомчин, Яциків… Для розпізнавання дуже поширених прізвищ господарі мали ще й прізвиська.

У 1848р. під час революційних рухів у Галичині в Гніздичеві було зібрано 37 підписів під петицією до австрійського парламенту з проханням поділити Галичину на дві частини – польську та українську. Такі петиції висилали сотні українських громад Львівщини, але парламент їх не розглядав, бо делегати – поляки не допустили до розгляду цього питання.

Важливе місце у житті селян займала церква. В умовах бездержавного існування української нації впродовж багатьох століть вона згуртовувала людей до громадського і політичного життя.
Церква Косми і Дам’яна в Гніздичеві була збудована за згодою Костянтина Виговського в 1740 році. Церква мала 19 моргів ріллі та 27 моргів лук.

У 1863 році громада збудувала нову дерев’яну церкву. Богослужіння проводив парох о. Антін Калічинський. Він займався активною громадською діяльністю. На його прохання Крайовий Сейм виділив Гніздичеву 9 тис. золотих ринських (австрійська грошова одиниця) на врегулювання русла річки Стрий, яка часто виходила з берегів і нищила селянські угіддя.
У 1885 році з ініціативи Калічинського та вчителя Котовича громада розпочала спорудження громадського будинку, в якому було відкрито читальню і кооперативну крамницю. На будівництво цього дому пані Софія Стаженська подарувала 7000 цеглин. Це була читальня москвофільського “Товариства ім. М. Качковського”. Люди в селі, на думку москвофільської газети “Слово”, були “свідомі руські”. Засновано також громадську позикову касу, яка давала селянам позику під 12% у рік, Фонд для убогих і Товариство тверезості.

У 1898 р. розпочато будівництво залізниці з Ходорова до Стрия, яка пройшла через  Гніздичів.
Дописувач зауважив, що Гніздичів колись був заможним селом, але через пияцтво “половина мешканців пішла з торбами”.  Навіть заможні господарі пропивали цілі маєтки у жидачівській корчмі.

У складних і суперечливих умовах польського й австрійського панування відбувається процес  розвитку освіти. У найдавніші часи освіта починалася від науки дяка. Під час генеральної перевірки парафій (1764 р.).  єпископ М. Шадурський наказував парохам засновувати в селах школи-дяківки. Невідомо, коли саме постала така перша дяківка в Гніздичеві.
Уже у 1815 році парохи отримали розпорядження консисторії про потребу заснування парафіяльних шкіл. Очевидно, саме в цей період виника школа в Гніздичеві. Губерніальна влада вимагала від священиків як опікунів школи подавати різні звіти, в яких чітко треба було зазначати, скільки дітей у селі мали ходити до школи, а скільки реально ходили, скільки вміє добре читати, а також зазначати, що “діти вміють по – українськи, по – польськи, по – німецьки”. У 1855 році в місцевій школі навчалось всього 16 дітей.
У  1859 р. засновано тривіальну школу.  При цьому були чітко визначені права й обов’язки вчителя, а також громади перед школою. Тривіальною школу називали тому, що навчали трьох головних наук – читати, писати та рахувати.

У 1874 р. в Гніздичеві було 83 дитини шкільного віку (від 6 до 12 років). Проте далеко не всі з них ходили до школи. Тоді школа отримала статус етатової, тобто перебувала під державним контролем.
Із часом село розросталось, дітей ставало все більше, і вони аж ніяк не вміщувались у школі. Та й працював єдиний вчитель Йосип Котович. У селі підняли питання про перетворення школи на двокласну, але громадська рада не хотіла збільшувати платні на другого вчителя. Статус двокласної школа отримала в 1899 р.
Таке ставлення австрійсько – польської влади до розвитку освіти в Галичині призвело до сумної статистики: у 1910 р. серед неграмотного населення українці становили 79%.

Гніздичів у 1918 – 1939 роки

Після Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) Австро – Угорська імперія розпалась. Галичина (за рішенням Ради Послів Антанти у 1923 р.) перейшла під контроль Польщі. Населення Гніздичева тоді становило 1895 осіб. За національністю були записані українці, поляки, жиди, німці. За роки війни із села зникають “кацапські”, і в 1922 році тут виникла читальня народовського (українофільського) товариства “Просвіта”, яку очолював о. Антін Лукомський. Водночас у селі намагалась активізувати роботу КПЗУ. Передвиборчі збори провела прокомуністична організація “Сельроб”. Проте комуністи не знайшли підтримки в Гніздичеві.

На початку 1930-х років Польщу охопила економічна криза, яка зачепила і село Гніздичів. Вдова о. Ковальського 19 листопада 1931 р. писала: “На селі тепер життя страшне… Дійшло до того, що за корову тяжко купити пару чобіт на зиму… Небувала посуха, через що плоди земні змарніли на 50% … катастрофічний брак готівки”.

Початок радянізації краю

17 вересня 1939 р. (згідно пакту Молотова – Ріббентропа  23 серпня 1939 р. і таємного протоколу Гітлера – Сталіна) на територію західноукраїнських земель увійшла червона армія. Створювалися перші органи радянської влади, проводилась націоналізація і примусова колективізація. У 1940 р. у Гніздичеві було створено колгосп імені Кірова. Радянізацію краю перервала війна.

Німецька окупація

Із 1 липня 1941 р. по 3 серпня 1944 р. Гніздичів був окупований німецькими військами. Під час  боїв було знищено паперову фабрику, спиртзавод, залізницю, згоріла сільська дерев’яна церква. Молодих людей вивозили на роботу до Німеччини.

Це українсько – радянське, українсько – німецьке  і українсько – польське протистояння стали початком трагічної сторінки історії українського народу.
Частина наших односельчан  була мобілізована до лав радянської армії. Про загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни нагадує монумент Слави, поставлений у центрі нашого села.
Інша частина односельчан поповнила ряди ОУН-УПА і вступила у нерівну боротьбу з енкаведистами, виборюючи своє право жити у вільній незалежній Україні. Більшість із них полягли на полях битв, були розстріляні без суду і слідства та засуджені до страти, інші зазнали тяжких знущань і поневірянь у сталінських гулагівських концтаборах або за допомогу повстанцям були депортовані з рідних місць у Сибір, на Північ, Далекий Схід чи Казахстан, часто цілими родинами.

Ці події історії селища описали наші талановиті односельчани Пиріг Віра Ільківна і Данилишин Олексій Васильович (Пиріг В.І. Гніздичів у плині часу. – 2004р.; Данилишин О.В. Дзвони пам’яті: штрихи національно-визвольної боротьби Жидачівщини 1939-1950-ті роки – 2007).

Радянські часи

У роки післявоєнної відбудови (друга половина 1940 – поч. 1950-х) селище відновлювалось, знову запрацювали цехи по виробництву паперу,  гніздичівський спиртзавод, було побудовано комбікормовий завод, інкубаторно – птахівничу станцію на хуторі Королівка. Усі господарства були газифіковані. У 1946 році полонені німці на Площадці побудували компресорну станцію, газопровід Дашава-Київ, одночасно зводилися будинки для робітників, а також магазин, школа, садок, клуб.

Продовжуючи радянізацію краю, радянська влада відправляла на західноукраїнські землі працівників із Східної України – керівників підприємств, освітян, держслужбовців.
У 1960-1980-х роках число жителів зросло до 5-6 тис. Поступово покращувалось матеріальне становище населення. За радянських часів влада заохочувала будівництво приватних будинків, даючи селянам земельні ділянки. Тому з’явилися цілі квартали новобудов. Розросталось колгоспне будівництво: стайні, свинарники, матеріальні склади.
У 1970-х роках було побудовано великий цех по виготовленню газових плиток, філію Львівської газової апаратури. Згодом для працівників цеху зведено п’ятиповерховий будинок (1995 р.). На даний час (2016 р.) підприємство збанкротувало.

Досить дивним було те, що в умовах комуністичного режиму гніздичівцям вдалося збудувати нову церкву в 1957 р., тоді, коли комуністи, як правило, руйнували релігійні споруди.
Велику увагу радянська влада приділяла розвитку освіти і культури з метою насадження комуністичної ідеології. Після війни почалось примусове навчання всіх без винятку дітей. Навчання відбувалось у “червоній школі”, а згодом було побудовано новий корпус. У 1980-х роках кількість учнів становила 500 – 650. Навчання проводилося у дві зміни. Виникла необхідність побудови нової школи. Роботи почалися у 1989 р., на сьогодні будівництво перебуває в законсервованому стані.
Центром культури за радянських часів був клуб, який був у приміщенні “Народного дому”, побудованому в роки німецької окупації (1942 р.). Тут працювали гуртки художньої самодіяльності, які досягли великих успіхів: знаменитому хоровому колективу “Промінь” (1970-1980-ті роки., диригент Малюс М. І.) присвоєно звання “народного”. Звичайно, програму складали таку, яку хотіло бачити тодішнє партійне керівництво, проте Шевченкові слова постійно були в репертуарі капели.

Національне відродження. Гніздичів на початку ІІІ тисячоліття

1989 рік – початок національного відродження в селищі Гніздичів. Тут було створено осередок Народного руху України.
Економічна криза 1990-х років важко позначилася на гніздичівцях. Запровадження ринкової економіки відбувалось варварським методом. Чимало наших односельчан подались на “на заробітки” до Греції, Італії, Росії. Але життя в селищі налагоджувалось, і згодом з’явились місцеві підприємці.
Виборюючи краще життя, національносвідомі гніздичівці стали активними учасниками Помаранчевої революції (2004 – 2005 роки). Проте нова влада не виправдала сподівань народу.
Не дивлячись на глибокі розчарування, односельчани включились у боротьбу проти режиму Януковича на Євромайдані у 2013 році і ціною власного життя виборювали свободу під час Революції Гідності.
2014 рік відкрив нову трагічну сторінку багатостраждального українського народу – війна Росії проти України, яку наша влада в особі президента П. О. Порошенка називає АТО. 36 наших односельчан захищають східні кордони, а також 2 жителі с. Покрівці.

Економіка та культура Гніздичева у сьогоденні

У селищі функціонують такі промислові підприємства:

  • ВАТ “Кохавинська паперова фабрика”,
  • КПК “Агроінвест” (птахофабрика),
  • ТЗОВ “Гніздичів” (комбікормовий завод).

Розвивається дрібне і середнє підприємництво. Спиртзавод, філіал газової апаратури зруйновані. Повільно розвивається фермерське господарство.

На території Гніздичева працюють:

  • залізнична станція;
  • відділ зв’язку;
  • філія державного Ощадного банку;
  • аптеки;
  • Гніздичівська ЗОШ І – ІІІ ст. (378 учнів);
  • початкова школа І ступеня;
  • лікарська амбулаторія;
  • дитячі садочки “Колосок”, “Струмочок”;
  • шахматний клуб “Дебют” (керівник Пиріг І. П.);
  • дві бібліотеки.

Багата культурна і духовна скарбниця селища:

  • при народному домі “Просвіта” діють гуртки (хоровий, драматичний), жіночий вокальний ансамбль “Берегиня”, якому у 1997р. присвоєно почесне звання “народний”;(фото)
  • у Гніздичівській ЗОШ І – ІІІ ст. зусиллями музичного керівника Кузишина М. Т. створено ансамблі “Солов’ї”, “Дзвіночок”, гурт “Оберіг”, які є активними учасниками різних конкурсів, виступів, а також церковний дитячий хор, який щонеділі співає Святу Літургію.(фото)

Церква святих безсрібників Косми  і Дам’яна, монастир святого Герарда в Кохавино – найбільші духовні скарбниці і гордість жителів селища.

Будівництво церкви Косми і Дам’яна розпочалось у 1989 р. Споруджували храм на пожертви парафіян і паломників. 14 липня 2002р. відбулося освячення церкви, відслужили першу архієрейську Службу Божу, яку очолив владика Юліан Гбур (Стрийська Єпархія). Йому допомагали у Святій Літургії 40 священиків. Настоятелями церкви зараз є о. Василь Масендич та о. Микола Масендич.

lсторiя Кохавини розпочинаться вiд появи у XVІІ ст. чудотворного образу. Ікона вiд прадавнiх часiв знаходилася при дорозi, яка проходила з м. Жидачева до м. Руди, на старому дубi в кохавинському лiсочку. На жаль, невiдомо, хто намалював образ.

Офiцiйного розголосу ікона набула у 1646р. разом із чудом, яке сталося з дiдичкою Руди Анною Воянковською. 3гiдно з усною традицiєю, яка у XVІІІ столітті була задокументована, її коні клякнули і не рухались вперед, поки вона не вийшла з карети помолитись. У 1650 роцi образ вже був відомий своєю чудотворною силою i був роцi перенесений з дуба процесiєю до  парафiяльної церкви в мiстечку Руда. У 1680 році Київська воєводина Тереза Виговська побудувала у Кохавинському лісі дерев’яну каплицю, куди за наказом Львівського Архієпископа Констанція Липського було перенесено образ. На урочистість перенесення прибуло дуже багато прочан. Відтоді це місце стає центром безперервного паломництва вірних.

У 1740 році прибуває церковна комісія, яка зібрала від людей свідчення про чудеса, присягнувши на Біблії. Власник м. Руди Костянтин Виговський у 1748 році починає будувати нову дерев’яну церкву, щоби в ній помістити образ Кохавинської Матері Божої. 12 травня 1755 року Львівський Архієпископ Вижицький висилає знову Церковну комісію до Кохавини для докладного вивчення справи, пов’язаної з визнанням чудотворності образу. Опитавши свідків, вона склала під присягою визнання історії образу і надприродних чудес та ласок, отриманих за посередництвом Кохавинської Матері Божої. На підставі всіх свідчень і заключних актів архієпископ проголошує 26 травня 1755 року образ Матері Божої Кохавинської чудотворним.
22 червня 1755 року, у перший день Зелених Свят за українським календарем, Львівський Архієпископ Вижицький особисто приїхав на перенесення чудотворного образу з каплиці до новозбудованої церкви.

Через велику чисельність паломників, які не вміщались у дерев’яній церкві, було вирішено побудувати нову кам’яну церкву. 7 червня 1868 року був посвячений наріжний камінь під будову нової церкви в романському стилі. Її будова просувалася з великими труднощами і закінчилася в 1894 році.

30 серпня 1894 року відбулося посвячення нової церкви, а 1 вересня – урочисте перенесення до неї чудотворного образу Матері Божої, у якому взяло участь близько 30 тисяч прочан.

За старанням о. Яна Тшопінського на місці об’явлення чудотворного образу у 1901 – 02 роках, де стояла стара струхлявіла дерев’яна каплиця, яку не можна було відреставрувати, було побудовано нову, муровану, в готичному стилі. У цей час також розширювали кам’яну церкву. Святилище видовжили на 13 метрів і  добудували бічні абсиди – церква набула форми хреста.

Найбільшою подією була коронація образу папськими золотими коронами в серпні 1912 року на свято Успіння Пресвятої Богородиці. В день коронації прибуло найбільше паломників за всю історію чудотворного місця. Тільки поїздами приїхало 180 тисяч вірників, не числячи піших прочан, подорожувальників каретами чи возами. Сто тисяч людей прийняло Святе Причастя.
Перед Другою світовою війною від 1931р. чудотворним місцем опікувалися  отці – єзуїти, які, втікаючи від радянських військ, залишили Кохавино і забрали із собою чудотворну ікону до Польщі, до міста Глівіци, де вона знаходиться до сьогодні.

Із приходом радянської влади чудотворне місце в Кохавино припинило своє існування. Безбожна більшовицька влада із церкви і каплиці зірвала хрести. Пізніше церкву перетворили на льоносховище, а в будівлях монастиря помістили школу – інтернат для дітей з вадами фізичного розвитку. А для того, щоб затерти сліди чудотворного місця та викинути його з пам’яті народу  та з позначення на карті, уряд вирішив приєднати Кохавино до с. Гніздичів, і відтоді історична назва Кохавино перестала існувати.

Із виходом УГКЦ з підпілля новими господарями Кохавинської Святині стали отці Редемптористи (Чин Найсвятішого Ізбавителя), а церква отримала нове ім’я на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Монастир св. Герарда в Кохавино має статус новіціятського дому Львівської Провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя, в якому під покровом Богородиці виховується підростаюче покоління редемптористів – місіонерів.

Звичайно, в селища на даний час багато проблем не вирішені: освітлення вулиць, ремонт доріг, укріплення берегів річки Стрий, вивіз сміття, завершення будови школи, створення робочих місць. Сьогодні ці питання постали перед Гніздичівською об’єднаною територіальною громадою, яка офіційно розпочала свою діяльність 25 жовтня 2015 року. У громаду об’єднані селище Гніздичів, села Покрівці, Руда, Ганнівці, Лівчиці. Тільки спільна праця, патріотизм жителів громади, їх небайдужість та господарність зроблять нашу округу багатою. (Джерело)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.