Альманах «Край, що під крилом журавля»

Інклюзивно – промоційний альманах «Край, що під крилом журавля»
Inkluzywno – promocyjny almanach «Kraj pod skrzydłem żurawia»

 Видання здійснене з нагоди відзначення 30-ї річниці незалежності України та з нагоди відзначення 345-річниці битви під Журавном і підписання «Журавнівське перемир’я» .

Видання здійснено за сприяння Стрийської районної державної адміністрації, Стрийської районної ради, Гніздичівської ТГ, ГО «Стрийської організації Генерації успішної дії», ГО «Рада Реформ», ГО «Центр Просвітництва Ініціативи Підприємництва ім.Миколая Рея польської громади Львівщини», ГО «Центр ім. Корнелія Макушинського польської громади м.Стрия»,  ГО Туристично Інформаційного Центру (ТІЦ Стрий) та Молодіжної ради Стрийщини.

Візією інклюзивно-промоційного альманаху «Край, що під крилом журавля» є формування іміджу України та її спроможності принести певну історично-культурну цінність на міжнародну арену. Тим самим популяризувати історично-культурну цінність та цікаві туристичні локації і для людей з вадами зору , підвищуючи доступ до інформації в різних форматах та з використанням технологій, зокрема шрифту Брайля, великошрифтовий друк.

Вкрай необхідно створювати презентаційні альманахи, буклети, довідники, які покликані сприяти промоції внутрішнього туристичного потенціалу краю, інтеграції історико-культурного, природнього, архітектурного розмаїття територій в родзинки туристичної привабливості краю та підтримувати стратегічний курсу держави у сфері створення безбар’єрного простору.

Туризм – галузь-драйвер, яка може стати ключовою для розвитку нашого краю, адже вигідне географічне розташування новоутвореного Стрийського району і наявність сприятливих факторів дозволяють стверджувати про перспективи розвитку туризму. Серед важливих напрямків роботи з питань розвитку туризму є потужна інформаційна політика та створення медійних, друкованих, мобільних, краєзнавчих та культурно-пізнавальних туристичних продуктів.

 «Край, що під крилом журавля» – це альманах зцілення невідомою історією та красою, це промоція закритої у скринях спадщини, це воскресіння свого власного українського мікрокосмосу, а з ним і включення КОДУ УКРАЇНЦЯ.

«Край, що під крилом журавля» –  це наша спроба РЕАНІМАЦІЇ –української самобутності, самоідентифікації та автентичності, це створення безбар’єрного простору, це наша спроба ПОРЯТУНКУ рідної хати

Сьогодні, як ніколи, надзвичайно ВАЖЛИВО ДІЯТИ і повертати приналежність українсько історико-культурних надбань Україні, створювати безперешкодне середовище для всіх груп населення, забезпечувати рівні можливості кожній людини реалізовувати свої права та отримувати послуги на рівні з іншими.

Інклюзивно-промоційний альманах «Край, що під крилом журавля» -це інклюзивні рішення нової культурної дипломатії, щоб стати візитівкою краю, що транслюватиме питання культурної ідентичності у глобальному інформаційному просторі.

Адже всі ми розуміємо, що питання культурної ідентичності ширше, ніж питання танків і культура формує простір і середовище, в якому ми всі функціонуємо та живемо і показує, якою є основа нашої ідентичності і в чому наша привабливість для світу.

Отож, пропонуємо спільними зусиллями вдихнути друге життя у надзвичайно багату своєю історією територію, що під крилом журавля.

 Переклад польською мовою здійснено культурно-просвітницьким центром ім. Корнелія Макушинського польської громади м.Стрия


 Tłumaczenie tekstu zostało wykonane przez Kulturalno-Oświatowe Centrum im.Kornela Makuszyńskiego polskiej mniejszości narodowej w Stryju.

Publikacja wydana z okazji 30-lecia niepodległości Ukrainy oraz z okazji uroczystości 345-tej rocznicy Bitwy pod Żurawnem i podpisania rozejmu w Żurawnie.

Publikacja została wydana przy wsparciu Stryjskiej Rejonowej Administacji Państwowej, Stryjskiej Rady Rejonowej, Hnizdycziwska Terytorialna Hromada, Organizacji pozarządowej „Stryjska organizacja Generacja sukcesywnych działań”, Organizacji pozarządowej „Rada Reform”, Organizacji pozarządowej Centrum Edukacji Inicjatyw Przedsiębiorczości im.Mikołaja Reja wspólnoty polskiej obwodu lwowskiego, Organizacji pozarządowej „Turystyczne Informacyjne Centrum” oraz Organizacji pozarządowej Młodzieżowa Rada rejonu Stryjskiego.

Podstawową wizją inkluzywno – promocyjnego almanachu „Kraj pod skrzydłem żurawia” jest formowanie wizerunku Ukrainy oraz jej potencjału co do stworzenia historyczno-kulturowych cenności na arenie międzynarodowej oraz popularyzacja historyczno-kulturowych cenności i interesujących lokacji między innymi dla ludzi o ograniczonych możliwościach z wadami wzroku, nadając dostęp do informacji o różnych formach wraz z wykorzystaniem technologii, w tym Alfabetu Braille’a, wieloformatowego druku.

Niezbędnym jest stworzenie prezentacyjnych almanachów, folderów, informatorów, które mają na celu promocję wewnętrznego turystycznego potencjału państwa, historyczno-kulturową integrację, przyrodniczą i architektoniczną różnorodność terenów oraz stworzenie rodzynków – turystycznych atrakcji kraju, podtrzymywanie strategicznego kierunku państwa w dziedzinie stworzenia przestrzeni bez barier.

Turystyka jest dziedziną, która może być kluczem do rozwoju naszego kraju, ponieważ dobrze usytuowane geograficzne położenie nowopowstałego rejonu Stryjskiego oraz posiadanie sprzyjających czynników pozwolą na potwierdzenie perspektywy rozwoju turystyki. Wśród ważnych kierunków działalności w sprawie turystyki jest potężna polityka informacyjna oraz stworzenie medialnych, drukowanych, mobilnych, krajoznawczych oraz kulturalno-poznawczych turystycznych produktów.

 „Kraj pod skrzydłem żurawia” jest almanachem uzdrowienia nieznaną historią oraz pięknem, promocją schowanego w skrzyniach dziedzictwa, zmartwychwstaniem swojego własnego ukraińskiego mikrokosmosu, a zarazem włączenie Kodu Ukraińca.

„Kraj pod skrzydłem żurawia” jest naszą próbą REANIMACJI – ukraińskiej oryginalności, własnej identyfikacji oraz autentyczności, jest to stworzenie przestrzeni bez barier, jest to nasza próba Uratowania własnej ziemi.

 Dzisiaj, jak nigdy dotąd, bardzo ważnymi są DZIAŁANIA, czyli zwrócenie przynależności ukraińskiej historyczno-kulturowych zasobów Ukrainy, tworzenie środowiska bez przeszkód dla wszystkich warstw społecznościowych, zabezpieczenie równych możliwości każdemu człowiekowi do realizacji swoich praw oraz otrzymanie usług na równych zasadach z innymi.

Inkluzyjno – promocyjny almanach „Kraj pod skrzydłem żurawia” jest inkluzyjnym rozwiązaniem nowej dyplomacji kulturowej, aby powstać wizytówką kraju, która będzie przekazywać pytanie identyczności kulturowej w globalnej przestrzeni informacyjnej.

Bardzo dobrze pojmujemy, iż pytanie kulturowej identyczności jest szerszym jak pytanie tanków, iż przestrzeń i środowisko jest formowane przez kulturę, środowisko, w którym wszyscy funkcjonujemy, które pokazuje jaką jest podstawa naszej identyczności i jak jesteśmy atrakcyjni dla świata.

Otóż, proponujemy wspólnymi siłami nadać drugi oddech niezwykle bogatemu historycznie regionowi, który jest pod skrzydłem żurawia.

 


 Споглядають Карпати із давніх-давен,
Як працюють в полях сіячі
І летять журавлі, там у небі, ген-ген
У міжріччі Дністра і Свічі.

Заглядає у вічі небесна блакить,
Стрийська брама стрічає здаля,
Чиста Божа краса, аж у серці щемить,
Дивокрай під крилом журавля.

Алебастрові хвилі гірської ріки
Тополине прикрило гілля.
Там щоночі проміння купають зірки,
Це – свята Жидачівсько-Журавенська земля.

Зоряна Кіндратишин


  Територія Жидачівщини – надзвичайно древній і багатий своєю історією регіон, це край неповторної краси, це край високої культури і духовності, який за всю свою давню історію нагромадив велику і багату скарбницю традицій та здобутків.  Вся територія заповнена археологічними пам’ятками та історичними місцями. Древня Жидачівська земля окутана таємничістю і чарівністю, це край, де сходились древні торгові шляхи між заходом і сходом.

В інклюзивно – промоційний альманах «Край, що під крилом журавля» увійшли інформаційні матеріали про цікаві туристичні локації історичної культурної спадщини трьох територіальних громад Стрийського району, а саме: Журавненської селищної ради, Гніздичівської селищної ради та Жидачівська міська рада.

На території Жидачівщина перші поселення з’явилися ще в давню епоху. Археологами досліджено знахідки, які відносяться до епохи енеоліту, черняхівської культури, культури ранніх слов’ян, раннього і пізнього середньовіччя.

Коли у 1147 році князь Долгорукий на болотах річки Москви вирішив закласти перший зруб, то Удеч , нинішній Жидачів вже був великим торговельним центром з кам’яницями…

Місто Удеч ,Зудачів, Судачів (у подальшому назва видозмінювалась і врешті закріпилась, як Жидачів) було засноване у часи Київської Руси, перша згадка про яке датована 1164 р.

Дорогий читачу альманаху, звертаємось до тебе словами українського філософа, богослова, поета, мандрівного народного навчителя, нашого Перворозума, особистості, якою український народ може пишатися перед усім світом, Григорія Сковороди: «Пізнай свій край… себе, Свій РІД, свій народ, свою землю — і ти побачиш шлях у життя. Шлях, на якому найповніше розкриються твої здібності. Ти даси йому продовження, вторувавши стежину, із тієї стежини вже рушили у життя твої нащадки. І також будеш ти».

Сьогодні важко повірити, що цілком можливо відшукати те, чого не існує, знайти те, що втрачене чи знищене, потрапити туди, де ніщо не мало б існувати. Проте насправді такі неймовірні місця ніби у позачассі все-таки є, і ніщо не може стати перешкодою у прагненні спершу відчути, а потім вже побачити.

Майже фантастика для любителів незвіданого та відкривачів невідомого, а чи примусово забутого, що майже поруч, а до того ж цілком доступно і легко дається тим, що шукають не гучних розваг чи забав, а заглиблення у виміри історії, культури і духовності, що втрималися у ментальності галичан завдяки глибокій вірі до Бога, надії на майбутнє краю і любові до рідного клаптика землі .

І ось розгортається сувій історії дивовижного краю, що під крилом журавля.

Пізнаваймо і генеруймо своє та спацеруймо впевнено і гордо своєю землею.

 

Перелік міст, які одержали Магдебурзьке право: 

  • Жидачів – в 1393 р. отримано статус міста і Магдебурзьке право.
  • Журавно – в 1563 р отримано статус міста і Магдебурзьке право ,
  • Руда – в 1623р. отримано статус міста і Магдебурзьке право .

Зміст

  1. смт. Журавно.
  2. Пам’ятна кам’яна колона « Битва під Журавно».
  3. Міська ратуша в центрі смт. Журавна.
  4. Меморіальна таблиця Миколая Рея смт.Журавно.
  5. Палац Скшинських-Чарторийських смт.Журавно
  6. Ландшафтний парк Скшинських-Чарторийських смт.Журавно.
  7. Каплиця-усипальниця Чарторийських смт.Журавно.
  8. Бакоцино – алебастрові поклади поруч смт.Журавно.
  9. с.Руда.
  10. Музей гетьмана Івана Виговського у Руді
  11. Родовий маєток Івана Виговського у селі Руда
  12. Пам’ятник Івану Виговського у селі Руда.
  13. смт. Гніздичів
  14. присілок Кохавино
  15. Кохавинський монастир-Монастир Святого Герарда смт. Гніздичів
  16. Палац Старжинських-Лосів (1895р.) у с. Лівчицях
  17. м. Жидачів.
  18. «Музей історії та мистецтва Жидачівщини» м. Жидачів
  19. Жидачівська чудотворна ікона Богородиці Воплочення в образі Оранти церкви святого Воскресіння Господнього м. Жидачева .
  20. Костел Успіння Пресвятої Діви Марії м. Жидачів
  21. Євреї Жидачева.
  22. Дві каплички на могилах святих праведників рабинів Цві та Айзека Айхенштайнів та кладовище. м. Жидачів
  23. Долина диких тюльпанів.

Туристичні об’єкти на карті

Прочитай, надихнись і відвідай!

1.Журавно датується 1435 роком.

Його назва, вважається, походить від чорних журавлів, які селилися в тих краях. До кінця XV ст. Журавно належало до родини Ходорівських-Журавнінських. У 1468 році ними було засновано тут римо-католицьку парафію і збудовано костел Відвідання Пресвятої Діви Марії, який не зберігся до нинішнього часу.На початку XVI століття містечко перебувало в руках родини Реїв, з якої походить найславетніший уродженець Журавна – класик польської літератури Миколай Рей. Нині на його честь встановлено меморіальну таблицю на міській ратуші. У другій половині Журавно знову повернулося до попередніх власників – Ходорівських-Журавнінських. За них місто отримало Магдебурзьке право – у 1563 році. Наприкінці XVI століття місто перебуває уже у володінні Жолкевських, згодом перейшло до Сапєгів. З 1790 році місто стало власністю Адама Жебровського, який перетворив його на великий та багатий торговельний центр. Досить сказати, що Журавно, мало бруковані каменем вулиці, всі будинки на ринковій площі також були муровані з каменю. Адам Жебровський також збудував у Журавному величний палац у стилі классицизму, який простояв до 1904 року. Враховуючи заслуги Жебровських у розвитку міста, вдячні нащадки обрали герб цього роду за герб Журавного. У середині ХІХ ст., через доньку Жебровського Сусанну, дружину Владислава Скшинського –містечко перейшло до родини Скшинських. Останнім власником Журавного був Казимир Чарторийський, чоловік Гелени Скшинської. За Скшинських на горі Бакоцин поблизу Журавного почали розробляти поклади алебастру. Видобуток цього рідкісного мармуру, що вимагав значних коштів, набув розмаху після родичання сім’ї Скшинських з князем Казимиром Чарторийським. Усередині 1920-х років з Італії було запрошено майстра Бертіні, який навчав місцевих робітників секретам обробки мармуру. В 1929 р. в містечку вже працювала чимала фабрика з паровою машиною і спеціальними верстатами, яка випускало будівельні матеріали для інтер’єрів. Були й майстри-кустарники, котрі виготовляли алебастрові вироби на дому. Журавнівські алебастрові вироби поставлялися не лише у Стрий та Львів, а навіть в Канаду та США. Вироби місцевої фабрики були представлена на Всесвітній виставці в Парижі в 1925 році.  (⇑ зміст)

2.Пам’ятна кам’яна колона « Битва під Журавно».

Дана колона є об’єктом історично-культурної спадщини України, а одночасно пам’яткою історії світового рівня. Адже – це територія на точилися запеклі й жорстокі бої і вирішувалася доля правобережної України і де писалася історія Європи.

Серед історичних фактів про Журавнівську битву і про Журавнівське перемир’я є чітке розуміння , що – це події , що зупинили турецьку експансію і врятували християнську Європу .

У 1848 році у двохсоту річницю « Битви під Журавно» та підписання договору – «Журавнівського перемир’я» , власниця містечка Журавно Евеліна Хаєцька обгородила місце підписання миру і встановила там пам’ятний знак- у формі кам’яної колони на високому постаменті, який зберігся і досі. Пам’ятка реставрувалась в 1921 і 2004 роках, пережила не одне століття, війни, різний державний лад.

Восени з 25 вересня по 14 жовтня 1676 року, на так званих  «Журавенських полях» між ріками Дністер та Свіча, під містечком Журавно відбулася  одна із визначних подій в історії Європи назва якої – «Битва під Журавно» і яка мала вирішальне значення для розвитку Європи.

Майже місяць тривали жорстокі бої між військом під командуванням короля Яна ІІІ Собєського та Станіслава Яблоновського. Військо короля Речі Посполитої Ян ІІІ Собеського складалось з поляків, литовців, дрібної української шляхти, міщан та селян навколишніх сіл, а також у цьому бою йому допомагали козацькі загони ( з родинного маєтку Виговських із с. Руди) , сина гетьмана Івана Виговського, Остапа Виговського та 100-тисячною турецькою армією на чолі з Шайтаном Ібрагім Пашею. Украй виснажені сторони, усвідомивши безсенсовість подальшої січі, уклали Журавенський мир – Журавнівське перемир’я .

Король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський , ще будучи коронним гетьманом дотримувався принципу: «при кому козаки, при тому і залишається Україна».

Історичні події під Журавном увіковічені у картинах ,барельєфах та є відомі  всьому світові.  Координати  49°15’58.5″N 24°16’36.4″E

(⇑ зміст)

3.Домінантою центру Журавна є споруда міської ратуші,

Яка збудована на початку ХХ століття. Ратуша справляє монументальне враження, більше нагадуючи невеличкий замочок чи оборонну синагогу. Журавненська ратуша квадратна у плані, триповерхова, з просторим горищем і плоским дахом. Споруда по периметру має одноповерхові прибудови, а з тильного боку — оригінальне підтіння з колонами. До ратуші прибудована невисока і масивна, майже квадратна у плані ратушна вежа. Вона зміцнена двома контрфорсами і має три поверхи. На вежі (на рівні четвертого поверху) колись був годинник з трьома циферблатами. На фасадах ратуші й вежі майже немає елементів декору. Строгість споруди дещо пом’якшують вікна ратушної вежі. Так над трьома вікнами третього поверху (над головним входом) є три сліпі вікна готичного типу, на рівні четвертого поверху (в отворах для циферблатів годинника) зроблені округлі вікна типу «троянда», а над ними — по два «віялові» вікна. Усі ці вікна разом з контрфорсами надають ратушній вежі готичних рис.  (⇑ зміст)

4.Меморіальна таблиця Миколая Рея, що встановлена на міській ратуші на честь найславетнішого уродженця Журавна – Миколая Рея – поета, драматурга, перекладача, який вважається «батьком польської літератури».  (⇑ зміст)

 

5.Палац Скшинських-Чарторийських смт. Журавно .

Перший палац у Журавному збудував наприкінці XVIII столітті у стилі класицизму Адам Жебровський. Палац мав у плані вигляд підкови із симетрично розташованими двома крилами. Головний фасад прикрашав портик, а ще був великий балкон з колонами тосканського ордеру. На території палацового комплексу був зимовий сад і альтанка, обрамлена чавунною балюстрадою. Навколо палацу було закладено ландшафтний парк. Цей палац згорів в 1904 році і більше вже не відбудовувався. Того ж року власник Журавного Антоній Скшинський в ста метрах від згарища заклав новий палац, спроектований львівським архітектором, професором Владиславом Садловським. Споруда була вирішена у дусі французького ренесансу з сильним впливом новомодного модернізму. У міжвоєнний період останній власник Казимир Чарторийський перебудував палац, дещо розширивши його. Найгарніший вид на палац був з боку великого саду, що й зараз оточує споруду. З цього боку фасад був підкреслений двома ризалітами неоднакової ширини з відкритою терасою між ними. У палаці збереглися залишки різблення і ліпнини роботи відомого львівського майстра Пьотра Віталіса Харасімовича.  (⇑ зміст)

6.Ландшафтний парк Скшинських-Чарторийських.

Парк навколо палацу заклав ще Адам Жебровський. У середині ХІХ століття парк перекомпонував відомий ландшафтний архітектор того часу Каміл Ямме. На початку ХХ століття на догоду новому власникові парк знову було видозмінено. У парку чимало екзотичних рослин, серед яких 300-річне тюльпанове дерево, гінкго, стробус. За радянської влади в колишньому палаці обладнали протитуберкульозний санаторій, який існує тут і досі. У 2004 році палац сильно постраждав від пожежі, сліди якої можна побачити і сьогодні.  (⇑ зміст)

7.Каплиця-усипальниця Чарторийських смт.Журавно на місцевому цвинтарі, в якій поховані колишні власники Журавного – від Жебровських до Казимира Чарторийського, де нечисленна римо-католицька громада проводить відправи. Римо-католицький костел, що походив з 1875 року, був розібраний у 1946-му.  (⇑ зміст)

 

 

8.Бакоцино – алебастрові поклади.

 Є під Журавном гора. Ну, не гора, так – пагорб. Бакоцин називається. Він за лісом, за Дністром – кілометрах у семи від містечка. В XVII-XVIII ст. там стояв монастир, а в кінці ХІХ ст. власник палацу Антоній Скшинський почав розробляти поклади алебастру з Бакоцина. Він тут не лише білий, а й сірий, й жовтуватий. Добування “руського мармуру”, однак, вимагало значних коштів, котрих у Скшинських не було. Коли сім’я в 1917 р. породичалася через шлюб з князем Казимиром Чарторийським, алебастрові справи пішли дещо веселіше. Аналіз місцевого алебастру Гелена Чарторийська з Скшинських зробила вже після Першої світової війни. Вона на той час вже прослухала спецкурси в Італії щодо цього матеріалу. З середини 1920-х рр. алебастрове виробництво було відновлене. З італійського міста Вольтерра було запрошено майстра Бертіні, який навчав місцевих робітників секретам обробки мармуру. В 1929 р. в містечку вже працювала чимала фабрика з паровою машиною і спеціальними верстатами. Підприємство випускало будівельні матеріали для інтер’єрів (декоративні елементи, колони, вівтарі, облицювальні матеріали тощо). Були й майстри-кустарники, котрі виготовляли алебастрові вироби на дому. Володимир Дармохвал діставляв журавнівський алебастр в Стрий та Львів. Журавнівські алебастрові вироби експортувались навіть в Канаду та США. Місцева алебастровня була представлена на Всесвітній виставці в Парижі в 1925 р. і на щорічних “Східних Торгах” у Львові. Її вироби прикрашають костел св. Ельжбети у Львові, будинки в Чернівцях, Рівному, Моршині, польських Ряшеві (Жешові), Катовіцах, в Варшаві тощо. В радянські часи журавнівський алебастр використовували для оздоблення київського ЦУМУ, московсього і пітерського метро і т.д.  (⇑ зміст)

9.село Руда.

Колись село Руда, що на Жидачівщині, було містом. Невеликим, однак добре знаним саме у козацьку добу. Нині по праву Руду називають гетьманською. Понад 100 років цими землями володіла родина Виговських. Деякий час тут жив особисто гетьман Іван Виговський. Після його загибелі саме в Руду переїхала його дружина Олена Статкевич. Саме тут, у галицькому маєтку оселився і єдиний син Остап з дружиною Терезою. Більше того, Руда вважається одним з найімовірніших місць, де міг бути похований гетьман.

Вперше про поселення Руда згадується у писемних джерелах на межі XІV – XV ст., тоді воно було власністю Данила Задеревецького, від якого походив магнатський рід Даниловичів, що осів на землях сучасної Стрийщини і Жидачівщини. На початку XVІІ ст. містечко Руда перетворилося на повноправне місто, яке користувалося привілеями Магдебурзького права. У 1660 р. його викупив у родини Даниловичів колишній український гетьман Іван Виговський, після трагічної загибелі якого рід Виговських володів цими маєтками ще упродовж ста років, аж до 70-тих років XVІІІ ст. Родовий маєток існує і донині (зараз тут сільська школа). Проте, дана споруда походить уже з пізніших часів, з 19 ст. А самого гетьмана пам’ятає віковий дуб, який росте у західній частині садиби.  (⇑ зміст)

10.Музей гетьмана Івана Виговського у Руді

Музей Івана Виговського у селі Руда Стрийського району Львівської області був створений у 2004 р. і  відноситься до типу історико-краєзнавчих музеїв, входить як філія до складу Львівської галереї мистецтв і належить до пам’яток історії України. Він знаходиться у центрі родинного села легендарного українського гетьмана, на відстані 1 км від Кохавинського монастиря та костелу Успіння Богородиці. Урочисте відкриття музею було приурочено до Дня незалежності України, 24 серпня. Музей є першим музеєм гетьмана Івана Виговського в Україні.

Тут представлено експонати періоду боротьби за волю і державність від часів виникнення козацтва до національно-визвольних змагань Української повстанської армії 40-их – 50-тих років минулого століття.

У музеї експонуються твори сакрального мистецтва періоду XVІІ – XІX ст., які були розміщені у родинній церкві Виговських, рідкісні дубові двері з цієї церкви, на яких видніється дарчий напис невістки гетьмана – Терези Завадської, яка була дружиною його сина Остапа, а також предмети матеріальної культури, що знаходилися у с. Руда на території колишнього замку.

У цій експозиції також репрезентуються твори графіки, скульптури і живопису українських та зарубіжних художників XVІІ – XX ст., серед них – картина невідомого художника XІX ст. із зображенням Олени Стеткевич, дружини Івана Виговського, високоосвіченої жінки, що мала великий вплив на Чигиринський двір. Про їхнє прекрасне взаємне кохання складали легенди упродовж багатьох років. Велику увагу відвідувачів привертає ікона Вознесіння, написана невідомим художником у ІІ-гій половині XVІІІ ст., яка перебувала у родинній церкві Виговських – Воздвиження Чесного Хреста, що знаходилася у с. Йосиповичі Стрийського району.

Цю ікону оновили у 2004 р. працівники реставраційного відділення Львівської галереї мистецтв, у підпорядкуванні якої перебуває цей заклад.  (⇑ зміст)

11.Родовий маєток Івана Виговського у селі Руда

Колишня вотчина гетьмана Виговського  існує і донині  (зараз тут сільська школа). Проте, дана споруда походить уже з пізніших часів, з 19 ст. А самого гетьмана пам’ятає віковий дуб, який росте у західній частині садиби.

Колись село Руда, що на Жидачівщині, було містом. Невеликим, однак добре знаним саме у козацьку добу. Нині по праву Руду називають гетьманською. Понад 100 років цими землями володіла родина Виговських. Деякий час тут жив особисто гетьман Іван Виговський. Після його загибелі саме в Руду переїхала його дружина Олена Статкевич. Саме тут, у галицькому маєтку оселився і єдиний син Остап з дружиною Терезою. Більше того, Руда вважається одним з найімовірніших місць, де міг бути похований гетьман.  (⇑ зміст)

12.Пам’ятник Івану Виговського у селі Руда.

У 2009 році з нагоди відзначення 333-річниці обрання гетьманом Івана Виговського у селі Руда відкрили пам’ятник гетьману Івану Виговському(⇑ зміст)

 

 

 

13.смт. Гніздичів

Гніздичів – красиве і неповторне селище галицького краю України.

Селище розкинулось на межі горбистої Подільської височини і плоскої улоговини Передкарпаття, а саме на Стрийсько-Жидачівській низовині.

Про давні часи Гніздичева збереглося мало відомостей. Одна з найдавніших письмових згадок про село відноситься до 1462 р. Щодо походження назви селища, яка згадується в історичних документах у 1491 р., поселення названо на честь одного з Володимиро-Суздальських князів 11 ст., якого звали Всеволод і який мав тут свої володіння. У нього була досить велика сім’я (в ті часи називали «гніздо»),тому і дістав прізвисько Гніздослав. «За однією з легенд, село в середині 13 ст. мало назву Гніздо. У цей час цими землями володів дідич, якого називали Гніздич. Хоч перші писемні згадки про село з’явились близько 1642 ., все ж можна припустити, що селище заснував 1154 року володимиро-суздальський князь Всеволод.

          Враховуючи рівнинний характер місцевості можна зробити припущення, що давньоруський город Гніздичів став легкою жертвою монголо-татар, а згодом йому не дали належно відбудуватися часті напади кримських татар.
В податковому реєстрі 1515 року зазначено, що в селі було 8 ланів землі. З ручного млина держава брала 6 гр податку, а від місцевого пароха 15 гр
Відомо, що Гніздичів належав шляхтянці Христині Вояновській. «Там був ручний млин і корчма», – писав у нарисі «Історія села Гніздичів від найдавніших часів до 1939 року» В. Лаба.

Після того у 1650 р. село перейшло у власність київського воєводи Євстахія Виговського, батька відомого генерального писаря, а згодом гетьмана України. Коли на початку 1660 року Виговський зрікся гетьманства, він проживав у селі Руда, поблизу Гніздичева.
У 1664 році був заарештований поляками і розстріляний у Білій Церкві.
Після смерті І.Виговського почалася боротьба між шляхтою за оволодіння його маєтками в Галичині (містом Руда та навколишніми селами). В цю боротьбу також була втягнута королева Польщі Марія-Лю­довіка, через яку шляхта пробувала впливати на короля.

Король 16 травня 1664 року відписував дружині з Вільна (тепер Вільнюс), що зможе пола­годити її прохання, якщо сейм визнає Виговського ворогом Польщі. А сейм вимагав провести розслідування обставин смерті Виговського. Зокрема, таку інструкцію дала своїм послам до Варшави 15 жовтня 1664 року галицька шляхта (“домагатись, щоб король призначив комісію і, якщо вона докаже, що Виговський був зрадником Речі Посполитої, то маєтки його конфіскувати”). Але така комісія мабуть не була створена і

Руда з сусідніми селами залишилась в руках сина екс-гетьмана, Євстахія. Він спочатку був одружений з юною вдовою Терезою Завадською (1685-1700), а пізніше теж з вдовою Анною Чолганською.
1670-і роки були нещасливі для України та для Галичини зокрема. Це був період руйнування української держави. У 1672 році через Галичину прокотились турецько-татарські війська. У 1673 році в Гніздичеві, як свідчить реєстр поголовного податку, з 57 хат було зібрано податок від 140 дорослих осіб .Зараз важко сказати, чи це є наслідком зменшення населення після попередніх грабежів, чи можливо не всі мешканці Гніздичева сплатили податок.
З 1702 року Євстахій Виговський мав титул жидачівського чашника. Після його смерті цей титул успадкував син Ян-Костянтин, який був власником Руди та околиць. Після Яна-Костянтина титул жидачівського чашника отримав його брат Степан.

Весною 1772 року землі Гніздичева перейшли до складу Австрії. Австрійські чиновники взялися за облік населення і на той час в селі було 88 господарств.
У 1832 році Гніздичів належав графові Яну Вавковському і проживало тут 730 душ греко-католиків (невідомо, скільки було мешканців інших конфесій).

В 1833 року власником Гніздичева зазначений граф Йоган Бонковський.
У 1880 році 60% сільських площ (в т.ч. 998 моргів лісу) перебували в руках графині Софії Стаженської, а 40% належали громаді. Населення тоді становило 1198 осіб (1099 греко-католиків, 38 римо-католиків, 61 іудей) .
19 серпня 1882 року над Галичиною пройшла велика злива і вийшли з берегів води Дністра, Стрия, Свічі та інших річок. На Жидачівщи-ні були залиті околиці Гніздичева, Журавна, Роздолу. Такого розливу рік тут не було вже 40 років. До Гніздичева староство вислало урядника з жандармом, щоб якось рятувати людей і майно.
У 1885 році громада збудувала новий громадський будинок. В двох кімнатах розміщувалась канцелярія, в третій крамниця. Війт носив з собою громадську печатку, на якій польською мовою йшов напис «Громадська влада села Гніздичів». Всередині печатки був зображений геральдичний щит з якимсь гербом та короною над ним. Під щитом були зображені дві пальмові гілки.

 У 1894 році засновано громадську позикову касу, яка в кінці року мала 1689 зр капіталу та давала позику селянам під 12% в рік. Також громада мала свій фонд для убогих, який формувався з грошових кар, сплачуваних з різних причин членами громади. він мав 552 зр. Ці кошти були розміщені в повітовій позиковій касі, а допомогу з цього фонду бідні селяни отримували за рішенням громадської ради. Громадську раду у 1895 році очолював війт Василь Салдан, періодично відбувались вибори членів ради.
У 1898 році було розпочате будівництво залізниці з Ходорова до Стрия, яка пройшла через Гніздичів .
Майже нічого невідомо про життя села в роки І-ої Світової війни.
За даними перепису населення, проведеного польською владою, восени 1921 року, в селі було 1699 мешканців (1452 греко-католики, 147 римо-католиків, 100 іудеїв). За національністю було записано 1434 українці, 202 поляки і тільки 63 жиди .У 1924 році було 89 іудеїв, 93 римо-католики та 1521 греко-католики .

За церковними даними 1930 року тут мешкали 1576 українців.У1931 році в селі було 327 хат. В 1931 році тут мешкали 1650 гр-католиків, 55 римо-католиків, 50 жидів та 10 німців . Цікаво, що польський церковний шематизм 1930 року подає, що в Гніздичеві мешкали 222 римо-католики .
У 1934 році в селі за даними читальні було 350 хат (в т.ч.24 польських та 6 жидівських), працювала 5-класна школа (297 учнів). Тут діяв осередок молодіжного спортивного товариства “КАУМ” (Католицька акція української молоді) [. До 1938 року також був створений осередок “Союзу українок”, товариство “Сільський господар”. В селі було 6 крамничок (кооперативна при читальні, 2 приватні українські та З жидівські)
У 1935 році тут проживали 1710 греко-католиків, 63 іудеї та 60 римо-католиків. Перед II світовою війною побудовано паперову фабрику .
За даними читальні у 1938 році в Гніздичеві було 400 українських родин.  (⇑ зміст)

14.присілок Кохавино

 Сьогодні Кохавино не є окремим населеним пунктом. Не зустрінете ви таку назву і на сучасний картах. Знаходиться це місце майже в центрі сучасного містечка Гніздичів Гніздичівської громади Стрийського району і є одним з найбільш відомих паломницьких міжконфесійних місць Галичини у XVIII-XX ст..

Взагалі-то, Кохавино (відоме колись ще й як Кохавина або Кохавине) – це присілок Гніздичева, якого згідно з теперішнім адміністративним поділом, фактично, не існує. А значить, навіть за допомогою мікроскопа його на жодній сучасній мапі не віднайти. Просто-напросто збереглася назва від колишнього поселення, яка знайшла своє поодиноке відображення в місцевій паперовій фабриці, добре відомій своєю продукцією – рулончиках туалетного паперу «Кохавинка». А нині – це гніздичівська південна околиця, що потопає серед дивовижно розкішної природи. Це благословенні кохавинські простори.

Тут побувало багато і відомих, і менш знаних особистостей. Достеменно відомо про перебування Івана Франка, на якого в Кохавині зійшла муза, і він 1904 року написав вірш «Конкістадори». А одного разу він приїхав сюди в супроводі своїх добрих приятелів – двох Михайлів: Павлика та Коцюбинського.

«Облазив» цю місцину вздовж і впоперек відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький, коли шукав фактаж для свого роману «Гетьман Іван Виговський».

Виникає питання: «Чому саме в ці закапелки цікавили ?» Відповідь простенька: бо всі навколишні населені пункти (Руда, Гніздичів з Кохавином, Ганнівці, Лівчиці, Облазниця, Воля Гніздичівська, Нове Село) належали до маєтків гетьманського роду.

І ще один переконливий штрих. Уже в самій назві Кохавино є слово, є дія кохати, а це саме величне почуття.

Це місце сили кожного українця, адже наповнене і мальовничими краєвидами і потугою руського шляхетського роду Даниловичів та гетьмана Івана Виговського.

Це місце, яке вабить силу- силенну людей, адже віддавна цей присілок здобув славу знаменитого відпустового місця і повертає своє давнє визнання, як «Галицький Люрд».  Ще з XVII століття, відтоді, коли тут об’явився чудотворний образ, він користується особливою опікою та покровительством Пресвятої Богородиці.

І нині приходять до неї нужденні та стражденні: ті, що потребують її повсякденної допомоги й ласки, ті, які прагнуть знайти захисток під покровом Матері Божої Кохавинської.  (⇑ зміст)

15.Кохавинський монастир-Монастир Святого Герарда.

З часу появи  Чудотворної ікони Матері Божої Кохавинської– це відпустове місце, яке відоме з 1646 р.,. Спочатку на тому місці для образу було збудовано невелику каплицю, кошти на неї пожертвував київський воєвода Євстафій Виговський (син гетьмана Івана) та його дружина Тереза. У 1680 року до каплички  перенесли образ Чудотворної ікони Матері Божої Кохавинської. дозвіл на перенесення дав архиєпископ Львівський Костянтин Ліпський (в історичній довідці отців редемптористів Констанцій Липський). На урочистість з нагоди перенесення прибуло дуже багато прочан.

Відтоді це місце стає центром безперервного паломництва вірян. Тоді ж починають свій відлік чудесні зцілення. Прочани не покидали Матір Божу, вимолюючи ласки в Богородиці та п’ючи цілющу воду з джерела біля каплички. Людський потік не всихав у жодну пору року. Невдовзі деякі паломники оселюються біля каплиці назавжди, провадячи пустельницьке життя, посвячуючись молитві. Дехто з них почав зводити неподалік свої хатини. Таким чином виросло невеличке поселення, назване Кохавином.
Розголос про чудодійну силу ікони розноситься по всій околиці. У 1740 році прибуває церковна комісія, яка зібрала від людей, що присягнули на Біблії, свідчення про чудесні оздоровлення.

Через сім років з дозволу архиєпископа Ігнатія Вижицького (у деяких джерелах його іменують Миколаєм) сюди спровадили отців кармелітів. Тоді ж постала монастирська обитель. А вже наступного року власник містечка Руда Костянтин Виговський починає будувати новий дерев’яний храм Вознесіння, щоби в ньому помістити ікону Кохавинської Матері Божої.

Нарешті 12 травня 1755 року той таки архиєпископ Вижицький спорядив ще одну спеціальну комісію для детального вивчення справи, пов’язаної з визнанням чудотворної ікони. Було опитано 24 свідки, які спершу приступили до сповіді та причастя, а тоді склали клятву про правдивість своїх свідчень.

Навіть сам 74-річний хорунжий Костянтин Виговський( брат гетьмана Івана Виговського) зізнався, що завдяки опіці цієї ікони він «…з семи війн вийшов без пошкоджень. Коней під ним кулі вбивали і навіть попадали в підковки чобіт, але жодна з них його навіть не дряпнула» (З книги М. Чермінського «Kochawina w przaszlosci i dobie obecnej» – «Кохавина в минувшину та добу теперішню»).

На підставі всіх свідчень і заключних актів 26 травня 1755 року архиєпископ Вижицький проголошує ікону Матері Божої Кохавинської чудотворною. А вже 22 червня (інші джерела вказують на 27-те число цього ж місяця), у перший день Зелених Свят за православним календарем, він особисто завітав на перенесення святині з каплиці до новозбудованої церкви.

Відбувалася церемонія з величезними почестями за участю католиків трьох обрядів: латинського, візантійського та вірменського. Урочисту Літургію очолив єпископ Львівський Лев Шептицький (згодом митрополит), приїхавши спеціально зі Львова разом зі своїм хором.

У 1789 р. австрійський імператор Йосифа II наказує ліквідувати кохавинський монастир, а костел, каплицю і плебанію передати парафії Руди, бо у рудянському храмі виникла пожежа. Довелося відновлювати попередню парафію і парох Євген Петруський за допомогою вікарія Владислава Дроздовського розпочинає мурувати нову святиню.

7 червня 1868 року посвячено наріжний камінь під будівництво величезного і величного храму у романському стилі . Проте, як то часто буває, плани були грандіозними, можливості – не дуже. Зібраних коштів стало лише на фундамент. Зрушив процес з місця адміністратор Іван Красовський, котрий за згодою пароха продав кілька знаменитих вікових кохавинських дубів.                                                       

У 1886 році в Кохавині парохом став Ян Тшопінський. Він зайнявся справою добудови храму, яка, з Господньою поміччю і за пожертви вірних, була закінчена в 1894 році. Всередині храму поставили дубовий вівтар.

У Кохавино виникли нові чоловічі та жіночі Марійські конгрегації. їх утворення та діяльність вітали і підтримували Кардинал Ян Пузина з Кракова та Митрополит Андрей Шептицький.

Кохавинський монастир для нас сьогоднішніх є прикладом духовної єдності громадян та християн різних конфесій, адже тут молилися римо-католики, греко-католики, вірмени, православні.

 Історія створення Кохавинського монастиря – це яскравий приклад екуменізму ( ідеологія та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами) – не на словах, а на ділі.

В 1894 році , а саме: 30 серпня Єпископ Іван Кузима і о. Ян Тшопінський відбулося посвячення нового костелу, а 1 вересня – урочисте перенесення чудотворного образу Матері Божої.

8 вересня 1896 року в Кохавині відзначали 250-ліття з нагоди об’явлення чудотворного образу. Влаштовано урочистий похід, до якого долучилися 12 процесій від греко-католиків, 15 – від римо-католиків. Але навіть такий великий  і просторий храм, все одно не вміщав усіх охочих.

З 1900 року за стараннями отця Тшопінського почалися роботи з його розширення. Видовжили на 13 метрів святилище, добудували дві бокові каплички, після чого костел набуває форми хреста. Оскільки стара каплиця на місці дуба струхлявіла, що про її реставрацію годі було думати, на тому ж місці починають зводити з каменю нову в готичному стилі. Поруч споруджують притулок для сиріт, гостинний двір, господарські приміщення, плебанію.

Розбивають великий парк аж на 90 тисяч дерев, прокладають бетонні доріжки, встановлюють паркан з брамою. Поміж тим парох запросив до Кохавина сестер-служебниць, котрі почали опікуватися сиротами. А для збільшення слави цього місця видається релігійна література.

1903 року для провадження місій сюди вперше прибувають отці редемптористи.

15 серпня 1912 року – це той день в історії Кохавино, що є визначною і величною подією – чи не найзнаменнішою з усіх. З благословення Папи Пія Х цього дня відбулась коронація чудотворно образу Матері Божої. Надзвичайно ошатні корони спеціально для церемонії виготовив майстер зі Стрия Юзеф Якша.

Показово, що на урочистості коронації чудотворного образу Матері Божої прибуло найбільше паломників за всю історію цього місця. Тільки поїздами приїхало 180 тисяч, не рахуючи піших прочан, подорожуючих каретами чи возами. Ще один вражаючий факт – сто тисяч паломників прийняло Святе Причастя.

              З 1931 р. монастирем володіли отці єзуїти, які перед Другою світовою замінили шановану ікону копією, а оригінал, рятуючи від більшовиків, вивезли до Польщі, а в 1944 році перевезено і копію. Після реставрації у Кракові 1974 року святиню перевезено до міста Глівіце, де вона знаходиться і до сьогодні. Зараз кохавинський образ можна оглянути в костелі святого Бартоломея. У 1994 році в цьому храмі створили парафію Матері Божої Кохавинської.

В часи лихоліть і великої духовної руїни храм і каплицю безбожники знищили та передали під склади льонопункту; сюди заїжджали різною технікою. Цілюще джерело (криничку) засипали сміттям та закидали гранатами . На храмі й каплиці позрізали хрести. В монастирських приміщеннях розмістили інтернат для розумово відсталих дітей. Побожним людям вдалося заховати хрест «Розп’яття» в Гніздичівеькій церкві.

             У березні 1990 р. давню святиню взяли під свою опіку отці Редемптористи, які не тільки повернули стару назву цьому селу, але й докладають чимало зусиль, щоб повернути йому колишню славу.

30 травня 2000 року з Польщі до Кохавино привезли копію чудотворної ікони. З якими урочистостями і процесією зустріли її. З навколишніх сіл та міст прибули священики разом із вірними, щоб зустріти і поклонитися Матері Божій Кохавинській.

          18 лютого 2001 року було освячено ще одну копію чудотворного образу Кохавинської Матері Божої, яку намалювала Миколишин Орися, жителька Гніздичева,. на кошти однієї побожної сім’ї. Цей образ урочисто перенесено до каплички – місця обявлення.  (⇑ зміст)

16.Палац Старжинських-Лосів (1895 р.) у Лівчицях

Старовинний палацово-парковий комплекс із палацом Старжинських-Лосів (1895р.) та унікальною алеєю вікових лип знаходиться у красивому селі Лівчиці, за 12 кілометрів на південний захід від м. Жидачева, на правому березі річки Бережниця. Палац збудований в стилі австрійських мисливських замків, розкинулося село Лівчиці.

          Назва села Лівчиці походить в слова «лови». Приблизно у ХVII ст. на місці нашого села були дрімучі ліси, сюди приїздили на полювання знатні люди. І так, від слова ловчиці (полювання) з’явилася назва села. Згадується наше село в архівних документах, датованих 1648 р. З 1660 року Лівчиці відносилися до Руденського ключа і належали українському гетьману Івану Виговському. Відомою історичною пам’яткою села є палац польського графа Старжинського, міністра Йосифа, який був збудований у кінці ХІХ ст. (1895 р.) і переданий у спадок графу Ронуховському.

Його споруджували будівельники, які приїхали з Європи. Всі матеріали для будівництва також були завезені з-за кордону. Палац являє собою казковий будинок, що має два поверхи і підвальні приміщення. Усього в будинку 48 кімнат. Він зберігся до цього часу, але з деякими сучасними архітектурними змінами. Навколо стародавнього палацу — чудовий парк, в якому є рідкісні породи дерев, стародавні дуби, різні види ясенів, тюльпанове дерево, платани, кедpи, туя. У парку був став, вода в який надходила з річки через проведений канал. У ставі плавали тебелі, розводилась риба. Зараз в даному палаці знаходиться школа-інтернат для дітей з вадами розвитку та дітей-сиріт.  (⇑ зміст)

17.м. Жидачів.

Жидачівщина – старовинний край, де переплелось візантійське та західне сакральне мистецтво, де творилась велична і значуща історія України.

          Перша письмова згадка про древній Удеч (м. Жидачів) датується 1164 роком. Вже тоді воно було відомим містом у Галицькому князівстві, бо знаходилося на перехресті шляхів з Галицько-Волинської держави до Києва та Чорного моря, через Удеч пролягав шлях, яким користувалися торгівці сіллю. Жидачів може пишатися одним із найраніших в Україні привілеєм на магдебургію, так як у  1393 р. польсько-литовський король Владислав Ягайло, перебуваючи в Жидачеві, бере місто у своє володіння і надає йому магдебурзьке право, що сприяє економічному розвитку міста.

Городище XI – XIV століття, на якому було розбудовано середньовічний замок, виникло ще в князівський період. Місто знаходилося на внутрішніх і міжнародних торговельних шляхах Галицько-Волинської Русі і було одним з центрів торгівлі підкарпатською сіллю. Вважається, що замок існував вже близько середини XIV століття, тобто в початковий період утвердження короля Казимира Великого на західноукраїнських землях. Згодом він перейшов у руки угорського монарха Людовика і його залога утримувала фортецю до 1387 року.

У 1393 році отримало Магдебурське право від короля Владислава Ягайла. Замок разом з жидачівською землею надавалися Ягайлом у володіння литовським князям Свидригайлу, Федору Любартовичу та Земовиту Мазовецькому. Після цього в твердині перебували королівські старости, зокрема відомий Ян з Чижова, який у 1448 році видав указ, звертаючись до міщан про добровільну участь в розбудові укріплення. В замку до XVIII століття знаходилися старостинська адміністрація жидачівського повіту і там же зберігалися актові документи гродських та земських судів. Укріплення знаходилося за містом на горбку висотою понад 20 метрів, довжиною до 100 метрів та шириною близько 20 метрів, який був розділений на 3 частини (можливо, штучно), середня з яких була дитинцем, обведена невисоким валом з північної сторони. Від міста замок відділявся ставком з насипною греблею посередині. На валах була дерев’яна огорожа, житлово-господарська забудова, яка складалася з 4 будівель, каплиця та 4 вежі. У 1767 році замок був вже в руїні, та староста Жидачева Міхал Жевуський мав намір своїм коштом відбудувати та привести в належний стан фортецю. Але задум не був реалізований, і замок зник з лиця землі.  (⇑ зміст)

18.«Музей історії та мистецтва Жидачівщини» .

Приміщення «Музею історії та мистецтва Жидачівщини» передано галереї відповідно до Наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області від 25.12.2009 р. № 01545.

 Будівля зведена жидачівською громадою у 1789 році як двокласна школа. У 1862 році старе приміщення було реконстуйоване і перетворене на п’ятирічну громадську школу. На початку ХХ століття проведено реконстуркцію приміщення.

 У 1994 році приміщення рішенням сесії Жидачівської міської ради передано Жидачівській податковій адміністрації.

У 2007 році Жидачівська ДПІ звільнила приміщення, де згодом відкрито «Музеї історії та мистецтва Жидачівщини» – філії Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького.

          У музей представлено унікальні експонати:

  • дописемної історії протопоселення городища Удеча (Жидачева) – знахідки палеоліту, мезоліту, кам’яна баба або ж ідол, в народі його звикли називати «дівка», про що писало чимало археологів. Вважають, що кам’яна стела була знайдена на околиці села Кнішева недалеко від Нових Стрілищ;
  • картосхеми розвитку Галицько-Волинської держави, де позначено зону «Жидачів-Буськ-Броди-Галич»;
  • плани-схеми розвитку забудови Жидачева після надання Магдебурзького права:
  • в музеї виставляються два цікаві макети: перший – це гори Базиївки, коли там містилось прамісто Жидачева, а другий – дерев’яного замку XIV-XV століття, описи якого збереглися;
  • пергамент, з якого на шнурках звисає 46 воскових печаток бояр, які в середині XV століття брали участь у так званих «конфедераціях».

У відділі сакрального мистецтва виставлено репродукцію ікони «Жидачівської Оранти» та фотокопію старовинного «Розп’яття», яке датується XV – XVI століттям і знаходилося в центральній арці вівтарної частини Жидачівського костелу. Цю скульптуру під час експедиції у 1970-х роках, Борис Возницький знайшов на кладовищі поблизу костелу і врятував від загибелі, а зараз «Розп’яття» знаходиться в Олеському замку.

І ще багато цікавого є у «Музеї історії та мистецтва Жидачівщини» – філії Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького.  (⇑ зміст)

19.Жидачівська чудотворна ікона Богородиці Воплочення в образі Оранти церкви святого Воскресіння Господнього м. Жидачева (пам’ятка 14 ст).

Кожне давнє місто має своїх покровителів, які оберігають його і його мешканців. Не виняток і древній Удеч, який сьогодні знають як Жидачів. Місту, можна сказати, пощастило двічі. По-перше, врахуємо саму наявність чудотворної ікони. А по-друге, образ, крім релігійної, має й неабиякі мистецьку цінність і культурне значення.

Суперечки щодо походження Жидачівської чулотворної ікони у науковому середовищі не згасають і донині. Найавторитетнішими прийнято вважати дослідження знаного науковця Володимира Вуйцика, однак і в нього є свої опоненти.

Отож, ікона Пресвятої Богородиці, відома, як Жидачівська Оранта була написана в 1406 році монахом Веніаміном і передана до Жидачівського василіанського монастиря. Точну дату написання та ім’я автора встановлено завдяки напису на звороті ікони: «Образ цей Воплочення Пречистої ПрисноДіви Марії намальований і відданий до монастиря Жидачівського року Божого 1406 Ієромонах Веніамін».

Вона є унікальною і єдиною пам’яткою такого типу у середньовічному українському малярстві. Богородиця на іконі зображена у повний зріст у строго фронтальній позі з піднятими руками як на мозаїці у Софії Київській. У складках мафорія (плаща) на грудях Богородиці поміщено погрудне зображення дитя Христа спасителя, який лівою рукою підтримує сувій, а правою благословляє.

 Перші згадки про чудотворність ікони надав вчений А.С. Петрушевич у своїй праці «Сводній Галицько-Руській літописі». Хроніка чудес Жидачівської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці велася із 1750 р…» Ця книга мала заголовок «Руно орошеное Пречистой Діви Маріі чудодійственная благодаті роса от чудотворнаго єя образа истікающая в Жидачеві» Ікона Пресвятої Богородиці тривалий час знаходилася в монастирській Успенській церкві.

Спочатку вона знаходилася в жидачівській церкві св. Миколая (про, що свідчить акт генеральної візитації від 1733 р.) і поміщена вона була на престолі, на місці ківорію. З цієї церкви в 1572 р. о. Іван Жигалович переніс її до церкви Воскресіння Христового.

          У 1888 р. у Жидачеві була велика пожежа, яка знищила майже чверть міста і церкву Воскресіння Христового , але парафіянам дивом вдалося врятувати образ із вогню.

Після цього протягом 13 років ікона перебувала у жидачівському римо-католицькому костелі Успіння Діви Марії.

Ще раніше, у 1772 р. староста (Цициліва) тепер с. Вільхівці, що недалеко від Жидачева Каєтан Шептицький подарував виготовлені власним коштом золочені та посріблені дерев’яні шати, а також закупив срібні корони для ікони.

Коронував Жидачівську чудотворну ікону Пресвятої Богородиці єпископ Лев Шептицький, за Святійшого Отця Папи Римського Климентія ХІV.

 21 вересня 1901 р. Жидачівську чудотворну ікону Пресвятої Богородиці урочисто перенесли до новозбудованої мурованої церкви Воскресіння Христового , яку почали будувати у 1890 році за проектом Василя Нагірного.

29 вересня 1901 року за благословення митрополита Андрея Шептицького храм освятив отець декан Строцький, а 19 травня 1912 року митрополитом Андреєм Шептицьким освячено іконостас мурованої церкви Воскресіння Христового .

Вартує сказати, що «Жидачівська Оранта» є запрестольною іконою, доступ до неї обмежений. Звідси і цікавий ритуал, який здавна зберігається у храмі. Відомо, що жінкам заборонено заходити в святилище. Однак, коли у святкові дні відчиняють бокові ворота, жінки мають змогу пройти навколішках повз ікону Владичиці, відмолюючи гріхи чи просячи благодаті.

Відлуння чудотворності Жидачівської Оранти можна відчути у селі П’ятничани Стрийської ТГ. Щороку 28 серпня на Успіння Пресвятої Богородиці у цьому селі вшановують образ Жидачівської чулотворної ікони, де біля невеличкої дерев’яної каплички б’є цілюще джерело. Тут колись знаходився василіанський монастир «Стриянець». У 2000 році в капличці помістили копію Жидачівської Оранти.  (⇑ зміст)

20.Костел Успіння Пресвятої Діви Марії

Храм є цінною архітектурною пам’яткою Жидачева 1577 року побудови.

Перша католицька парафія в Жидачеві з’явилася ще у 1301 році і гуртувалася довкола дерев’яного храму, навколо якого розташовувався цвинтар. З часом було вирішено звести мурований храм.

У 1387 році король Владислав Ягайло подарував костелу село Рогізне, а його брат Свидригайло, будучи власником міста, оздобив храм у 1415 році.

Будівництво нового костелу було реалізовано у 1577 році на кошти Миколи Лігензи, однак частина будівельних робіт тривала аж до освячення храму у 1612 році. Саме в той час з’явився портал над входом, а також головний вівтар Успіння Пресвятої Діви Марії.

Цікавий епізод у долі храму припав на 1676 рік. Восени з 25 вересня по 14 жовтня 1676 року, на так званих «Журавенських полях» між ріками Дністер та Свіча, під містечком Журавно відбулася одна із визначних подій в історії Європи назва якої – «Битва під Журавно» і після місячних боїв король Ян ІІІ Собєський отримав перемогу над турками . Та після підписання мирової угоди  в жидачівському костелі було проведено урочистий молебень участь в якому взяв і король Ян ІІІ Собєський.

За час свого існування костел неодноразово ремонтувався, зокрема відновлювальні роботи було проведено у 1775, 1896, 1933 і 1938 роках.

 З 1946 року храмом опікувався отець Ієронім Квятковський,  проте недовго – його було заарештовано у 1947 році, тож правити до костелу приїжджали священники зі Стрия.

У 1963 році храм було закрито, а також повалено костельну вежу-дзвіницю і зруйновано вівтарі. Спочатку в костелі розміщувався склад меблів, пізніше тут булла автостанція з баром, а згодом – місцевий музей.

У 1989 році храм було повернено римо-католицькій громаді. У тому ж році костел заново освятили під титулом Успіння Пресвятої Діви Марії.  (⇑ зміст)

21.Євреї Жидачева.

Перша згадка про побут євреїв у Жидачеві датується 1450 роком. В ній говориться про збирача податків Галицької землі Самсона з Жидачева. Цей заможній та впливовий чоловік в 1461 – 1463 роках утримував у заставі три села: Середнє Старе, Середнє Нове та Ольхівец. В 1469 році він був коломийським митником, а в 1472 – 1473 роках Самсон взяв на відкуп волинську жупу, на якій організував видобуток та варіння солі.

Про євреїв міста Жидачева та інших міст цієї землі згадується у розпорядженні польського короля Зигмунда І від 03.07.1521 року, де він наказує збирачам податків знімати з євреїв мито в розмірі, який було визначено на сеймі в Бидгощі. Згідно з реєстром королівських податків з 1538 року, в Жидачеві проживало 9 єврейських родин. Для порівняння можна навести дані міст: Галича, де мешкало 13 сімей, та Львова – 78 родин.

Кількість членів єврейської родини складалось в середньому з осіб. Таким чином, в першій половині ХVІ-го сторіччя в Жидачеві проживало близько 50-ти євреїв. Хоча король Зигмунд І дозволив в 1546 році проведення в Жидачеві трьох ярмарок на рік, через татарські наїзди на галицькі землі та різні обмеження в праві на  ведення господарської діяльності, кількість євреїв в Жидачеві зменшувалась.

Наприкінці двадцятих – початку тридцятих років XVIII-го сторіччя, у Жидачеві будується відома дерев’яна синагога, подібна до Ходорівської або Берездівської, які є майже на 90 років старшими. Згідно з даними австрійської комісії від 14 серпня 1927 року жидачівська синагога мала на час опису близько 100 років.  (⇑ зміст)

22.Дві каплички на могилах святих праведників рабинів Цві та Айзека Айхенштайнів.

Ще однією єврейською пам’яткою Жидачева є оповитий серпанком легенд цвинтар, розташований на північній околиці міста, найдавніші надгробки якого датувались другою половиною XVII-го сторіччя. Одна з легенд розповідає про Гірша Кадойша, в якого, ніби-то, закохалась володарка Жидачева. Однак, не дочекавшись взаємного почуття, вона наказала спалити Гірша на багатті. На цьому цвинтарі спочивають відомі рабини та цадики з родини Айхенштайн. Колись, над похованнями найвидатніших релігійних авторитетів ставились Охель (каплички). Підчас Другої світової війни цвинтар був понівечений, а у повоєнні роки його територію віддали на поталу людській злості та невблаганному часу. Лише на початку дев’яностих років коштом нащадків родини Айхенштайн та цадиків з Комарна біли відновлені два Охелі.

Упродовж 1996-1998 років тут споруджено дві каплички на могилах святих праведників рабинів Цві та Айзека Айхенштайнів, які оголошено пам’ятками історії. Щорічно наприкінці червня та в липні євреї-паломники відвідують це святе для них місце. Міська влада м. Жидачів до свого плану благоустрою міста Жидачева на 2016–2020 роки щодо пам’яток історії, архітектури та культури місцевого значення внесла і «староєврейський цвинтар (капличка на могилах святих Праведників: рабіна Цві (Гірш) Айхенштейна і рабіна Айзека Айхенштейна)”.  (⇑ зміст)

23.Долина диких тюльпанів.

У десяти кілометрах від міста Жидачева річка Стрий впадає у велику ріку Дністер і там знаходяться заплави річок Стрия та Дністра.

Дністер – транскордонна річка, друга за розмірами в Україні та дев’ята в Європі, що належить до важливих водних артерій України, а для Республіки Молдова є головною водною артерією. Водні ресурси Дністра використовувалися ще з часів Київської Русі. Як воднотранспортна магістраль річка здавна слугувала для сполучення Прикарпатських районів з

Причорноморськими і це перше чим вона привертала до себе увагу. Водночас Дністер є однією із наймальовничіших річок, красу і велич якої важко описати словами.

Саме Дністром утворено унікальне природне явище, що відноситься до Семи чудес України – Дністровський каньйон та саме на Дністрі розташована одна із найбільших гідроакумулюючих станцій у світі – Дністровська ГАЕС.

Перші згадки про витоки річки з’являються ще у V ст. до н.е. у творах давньогрецького історика Геродота під назвою «Тірас». Цей давній термін походить від іранського прикметника «швидкий», а з курдського перекладається як «дикий», «неприборканий». У IV ст. Амміаном Марцелліном згадується вперше сучасна назва як «Данаструс». У молдаван і румунів річку здавна називали «Ністру», а у Київській Русі – Дьністрь. Ця первинна назва і увійшла до України, а згодом річка стала відома як Дністер. Тож є кілька версій походження назви річки Дністер, але взагалі воно може бути простим: «дон» – вода, «стрий» – швидкий.

Річка Стрий – це права притока річки Дністра. Довжина 232 км, площа басейну 3060 км.

Свою назву річка отримала від слова «стрий» – це є та сама основа слів покладене звукосполучення «стр», яке утворює цілий комплекс загальних слів, пов’язаних з назвами поселень та річок. Так до споріднених слів можна віднести слова – струмок, бистрина, струмінь, стрімкий, стрижень, а також Стрибог і все об’єднане значенням: струя, текуча вода, текти, крутизна, швидкий.

 Самою природою ці дві річки утворюють неймовірний зелений килим, що милує око і зігріває серце пурпуровими острівцями чарівних квіток «дикого тюльпану» – це і є заповітні долини диких тюльпанів (рябець шаховий, Fritillaria meleagris).

Дикий тюльпан або рябець великий — рідкісна рослина, занесена до Червоної книги. Вважається, що батьківщиною тюльпанів є Персія, а перші письмові згадки про цю квітку з’явилися в ХІ-ХІІ століттях в рукописній Біблії. У древніх літературних персидських творах цю квітку називали «дюльбаш», бо так на Сході називався головний убір, який формою нагадував цю квітку. Саме перси окультурили дикий тюльпан, і звідти він поширився по Малій та Середній Азії, а згодом міжнародними торговельними шляхами Галицько-Волинської Русі поширився на територію міста Удич (Жидачів)

Від звичних тюльпанів ці квіти відрізняються меншими розмірами, а також тоншими пелюстками і стовбуром. Більшість квіток має темне забарвлення — фіолетово-бордове. Але трапляються білі, жовті, світло-рожеві та білі в горошок.

Популяція диких тюльпанів, або, як їх ще називають, «рябця великого», через варварські дії байдужих людей зменшується. І там, де суха трава не випалена, дикі тюльпани ростуть краще.

Правда унікальна долина червонокнижних диких тюльпанів не така «розкручена», як закарпатська долина нарцисів.

Помилуватись дикими тюльпанами можна лише у кінці квітня – на початку травня . І треба встигнути, бо період цвітіння у них надто короткий. Дикі тюльпани живуть не більше двох тижнів, щоб переконатися у цьому — варто навесні поспішати до заплави Дністра і Стрия, що поруч Жидачіва  (⇑ зміст)

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.